Розділ «72»

Мишко одягнувся, потім напхав у кишені апельсинів із тумбочки. Виглянув у вікно.

– Там холодно?

– Морозець, але в машині тепло… Заїдемо до тебе – перевдягнешся й утеплишся!

Чергова медсестра намагалась їх зупинити, але Мишко пообіцяв повернутися.

Сказав, що терміново до дружини потрібно з’їздити, мовляв, син народився.

У машині Віктор пояснив, що потрібна ще одна людина.

– У гуртожитку є надійний хлопець, Максимов Петро.

Приїхали в гуртожиток МВС.

Мишко насамперед перевдягнувся в цивільне, потім постукав у двері сусідньої кімнати. Розбудив молодшого лейтенанта Максимова, симпатичного кирпатого хлопця, який довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть, але коли зрозумів – щосили заквапився.

Віктор вибіг першим до машини і, поки хлопці сходили вниз, набрав номер Георгія.

– От і добре, – зрадів невидимий Георгій. – Давайте швиденько на той же склад. Тебе зустріне охоронець і проведе з хлопцями куди потрібно. Він їм усе пояснить. Ти там не затримуйся.

– Який охоронець? Там же ще солдати!

– Там уже все під контролем. Солдатів не бійся, ти їх і не побачиш…

Час підходив до сьомої. Як тільки Занозін і Максимов сіли в машину, Віктор натиснув на газ.

Залишивши «вісімку» перед складом, вони пройшли швидким кроком до воріт. Їх зустрів невисокий охоронець у спецназівському камуфляжі. Він стояв перед воротами і, помітивши їх, більше не зводив із трійці очей, поки вони не наблизилися. Збоку можна було подумати, що вони всі – його давні друзі.

Без зайвих слів він розвернувся й повів трійцю за собою на територію складу. Поки йшли, Віктор згадував, де він уже бачив цього охоронця. Власне, обличчя його ніби було йому незнайоме, але ось очі його він точно десь бачив.

Незабаром вони опинилися серед контейнерних «вулиць» і «провулків».

Охоронець провів їх метрів п’ятдесят уздовж контейнерів, зупинився біля одного й легко стукнув один раз у його залізну стіну. Половинка дверець контейнера відхилилась, і вони увійшли всередину, немов у будинок. Усередині контейнера горіло світло. Під стіною стояв мотоцикл. Із-за ще одних дверець чувся ледве чутний шепіт. Охоронець підійшов до дальніх дверець першим. Той, хто відчинив їм двері, пірнув туди, в «другу кімнату». Хвилини через дві їх попросили ввійти.

Віктор зрозумів, що вони потрапили в інший контейнер, адже стояли вони тут «дупа до дупи». Ліворуч було обладнано робоче місце: письмовий стіл із монітором, два стільці, тумбочка, розкладачка та великий картонний ящик. На підлозі – трійник із дротом, який ішов кудись назад, у перший контейнер.

– Значить, так, – заговорив охоронець. – Ковдра, подушка та простирадло тут, – він поклав руку на картонний ящик. – У столі мобільний, на нім спрацьовує тільки один номер набору. Цифри натискати не потрібно, тільки «редайл». Говорити по ньому в першому контейнері, щоб не було чутно зовні. Камери встановлено. Стежити потрібно за контейнером навпроти, він буде 24 години упродовж доби на моніторі. Усе, що ви бачитимете на екрані, – записується на плівку. Ніяких самостійних заходів не вживати. Мобільний тримати на виду. Він не дзвонитиме – замість дзвінка спалахує червона лампочка. Після цього потрібно взяти мобільний і натиснути кнопку «спік». Зрозуміло?