Розділ «54»

– Півгодини минуло? – поруч пролунав знайомий голос. Віктор побачив ноги по інший бік залізної стійки, до якої кріпились обидва телефонні автомати.

– Залишайся на місці, – сказав Георгій. – Ми ж добре один одного чуємо. Давай фотографії.

Віктор простягнув конверт під проміжну залізну стінку.

– А тепер розкажіть, що там.

– Двоє у джинсових костюмах виїхали з Києва наступного дня після смерті Броницького. Двоє інших пасли їх у Польщі до кордону з Німеччиною. Один із них, коротко стрижений, – капітан Килимник зі штабу прикордонних військ.

– Молодець, – здивовано мовив Георгій. – Як тобі вдалося це добути?

– Свої люди в Польщі… таємниця слідства.

– Гаразд, – сказав Георгій, – головне, щоб результат слідства не був таємним… А що тепер робитимеш?

Питання заскочило Віктора зненацька.

– Займуся Килимником, – після паузи сказав він.

– Не треба. Я сам ним займуся. Давай без самодіяльності.

– Так, але ж я веду цю справу, а не ви! – вирвалось у Віктора. – Це ж мене хотіли вбити, коли стріляли по машині!

– Тихіше, тихіше! – спокійно заговорив Георгій. – Давай утямимо головне. Справу веду я, а ти – офіційна особа, відповідальна за справу.

– Себто офіційна мішень?

– Так, – погодився Георгій. – Мішень. Але я тебе оберігаю. Якщо не вбережу – фатум. Але якщо доведемо справу до кінця – всі медалі твої! А я так і залишуся в тіні. О’кей? Ти зрозумій, якщо процес супроводжується трупами, значить, він іде до фіналу, і тепер треба просто частіше оглядатися на всі боки й ухилятися від куль. Це тебе стосується! Ти як додому поїдеш?

– На метро.

– Повертайся в райвідділ і візьми чергову машину. Нехай тебе відвезуть і проведуть до квартири. Вранці передзвоню. Фотографії зобов’язуюся повернути.

Віктор занервувався, розуміючи, що розмова добігла кінця.

– А що ж мені тепер? Я сам, без помічників…

– Я тобі знайду когось, – пообіцяв Георгій і вийшов з-під козирка.