Розділ «49»

– Ні.

– Давай п’ятсот, – зажадав він неголосно.

– А на їжу?

– Потім розберемося, давай половину!

Нік дістав конверт. Простягнув Сергію п’ять сотенних. Сахно повільно одягнувся. Випив іще одну склянку води. Відчиняючи двері, озирнувся. Сказав: «Буду ввечері!» І пішов.

Через кілька хвилин повз будинок проїхав їх похоронний лімузин і зник у кінці вулиці.

Нік утомлено всміхнувся. Безсонна ніч уже давалася взнаки. Але в голові туман розсіявся, полегшало. Він знову приліг на спину. За вікном було світло. Очі заплющились, і він задрімав.

Прокинувся вже з абсолютно ясною головою. Згадав, що Сахно, взявши п’ятсот марок, поїхав до вечора. Звичайно, коли б він, Нік, був у нормальному стані, не дав би йому стільки грошей. Адже ясно було, що до вечора Сергій їх успішно витратить. Іще невідомо на що, але те, що до вечора їх у нього не буде, – Нік знав точно.

Проте настрій від цього не зіпсувався. Навпаки, настрій навіть покращав од усвідомлення того, що напарника до вечора не буде. Дуже вже хотілося Ніку побути самому, попити чайку наодинці, подумати про життя.

Подумки поговорити зі своїми, пояснити їм, що процес іде, а значить, може і закінчитися найближчим часом.

Прийнявши душ, Нік глянув на годинник – за десять хвилин друга. Попереду залишалося ще півдня.

Погода на вулиці була похмурою, але без дощу. Хоча дощ міг піти будь-якої хвилини – дуже вже низькими та важкими були хмари.

Нік одягнувся й вийшов. Хотілося прогулятись, подихати чистим повітрям. Повітря в квартирі здалося спертим і все ще повним солодкуватого гашишного диму.

Порожнє містечко навівало романтичні думки. Спокій усередині гармоніював зі спокоєм вуличок Ойскірхена.

Блукаючи навмання. Нік вийшов на маленьку площу, мабуть, центральну в містечку. Церква, три аптеки, кафе, супермаркет «Норма» і приватний м’ясний магазин, крізь вітрину якого на вулицю виглядав м’ясник у білому лікарняному халаті. Звичайно, не лікарняному, але у Ніка чомусь виникла саме ця асоціація. Зупинившись на автобусній зупинці, він втупився в цього м’ясника. А той, здавалося, всміхнувся у відповідь.

У простір між Ніком і м’ясником в’їхав автобус. Перед Ніком відчинилися передні двері, й тепер він упіймав на собі ввічливий і очікувальний погляд водія.

– Ні, я не їду, – сказав по-німецьки Нік. І водій, кивнувши, повів автобус далі.

Із автобуса хтось помахав Ніку. Він здивовано підвів голову, подивився. Впізнав стареньку сусідку, що допомогла шукати черепаху. Махнув їй у відповідь.

Знову перед ним через дорогу був м’ясний магазинчик, але м’ясник тепер був зайнятий обслуговуванням якогось старого. Показував йому шматок м’яса, щось пояснюючи.

«Вулиця, ліхтар, аптека…» – згадався Нікові Олександр Блок зі шкільної програми.