Розділ «Благодать вінчання »

— От коли вінчатимуся, то не буду так довго готуватися. Ми можемо запізнитися, і отець Никодим стане сваритися.

Нарешті всі статечно вийшли з господи і за молодими потягнулися під гору — до храму. Марія щасливо поглядала на Івана, який старався йти рівно, не показуючи свою кульгавість. Роман, зрозумівши, що Іван може не вибратись угору самотужки, догідливо взяв його під руку і став допомагати в ході. Санько з Катеринкою йшли позаду і допомоги не потребували. Санько вже давненько ходив самотужки, а Катерина летіла, немов на крилах, не помічаючи й каміння під ногами.

Наблизились до храму, в якому двері в притвор були відчинені навстіж. Коли молода пара увійшла, вдарили в дзвони, і звістка про їхній шлюб понеслась по окрузі і, мабуть, до самого Бога.

Отець Никодим уже чекав їх у супроводі двох дияконів. Молоді підійшли, і він, одягнувши їм на голови вінчальні корони і покривши барвистими серветками, почав виконувати таїнство вінчання. І попливли молитви понад іконами, під покровом храму, наповнили склепіння церковних маківок і понеслися над благословенним цим місцем та далі — до небес. Отець Никодим виспівував молитви потужним співочим голосом, і люди, яким так рідко в житті доводилось потрапляти в храм, стояли, заворожені величчю церковних щедрот і дійства поєднання двох люблячих душ. Походжаючи по колу, люди, хто знав, підспівували молитви: «...Що Господь поєднав, того людина повік не розлучить... Плодітеся та розмножуйтесь, наповнюйте землю та володійте нею...»

Вінчання завершувалось, і Іван відчував, як його дух та тіло наповнюються життєдайною силою. Марійка вся світилася рожево-мармуровим світлом, і він майже свідомо відчув, як його душа зливається з її душею довіку. Затих молитовний голос отця Никодима, а люди стояли, ніби їм хотілося продовжити ці миттєвості назавжди. Отець звичайними словами став вітати молоде подружжя, і тільки тепер присутні опам’яталися. Санько, прибравши з голів Івана та Марії корони, обережно простягнув їх дияконам.

— Вітаю тебе, Іване! Тепер я — твій свідок, а це більше, аніж товариш... — весело сказав Санько і обійняв Івана з Марією.

Катеринка також однією з перших привітала Марію і, не втримавшись, заплакала — від почуттів, які переповнили її ще дитяче серце. Отець Никодим не поспішав полишати храм, а стояв і радісними очима дивився на людське щастя, до якого він був причетний. Нарешті почувся голос Ради, котра завжди була найсвідомішою:

— Молоді, виходьте з Богом, а ми — за вами. Час уже і людей почастувати!

Іван з дружиною першими вийшли з храму, і всі потихеньку низкою попрямували вниз — до мирських справ.

Онисія зустріла молодих замість матері, а за батька був Роман. Провели їх із пов’язаними рушниками до покуті, під ікони. Санько як свідок гордо сів по праву руку Івана, чемно зайняла своє місце й Катерина, подружка Марії. Весілля було не гомінким, але душевним: і пісень поспівали, і музика на скрипці вигравав, але й від того сирітські душі Івана та Марії відчували радість і тепло.

За туманом нічого не видно,

Тільки видно дуба зеленого.

Тільки видно дуба зеленого.

Під тим дубом криниця стояла.

Там дівчина воду набирала.

Там дівчина воду набирала,

Та втопила золоте відерце —

Заболіло в дівчиноньки серце.

Заболіле в дівчиноньки серце.

— А хто ж моє відерце дістане,