Розділ «У Почаєві »

А за Вороньком весь цей час потайки від Санька доглядав Никодим. І от одного разу він запропонував хлопцеві зробити походеньки до села, що було майже поруч із монастирем. Натякнув Санькові, що там його чекає гарна несподіванка.

До села Санько Голота йшов самостійно, опираючись на величеньку палицю, що її приніс отець. Увесь час хлопця не полишала думка про несподіванку, яка може чекати там. Коли зайшли на обійстя побіля якоїсь маленької дерев’яної хатинки, Санько почув до болю знайоме іржання коня... Додавши ходи, пішов до хижі, що стояла окремо від хатинки, а як відчинив верхню половину дверей, то аж ахнув: його Воронько нетерпляче тупцював на місці. Хлопець вивів коня з хижі та вдячно подивився на отця Никодима, що стояв поряд і милувався цією зустріччю.

— Тепер сам за ним доглядатимеш. Кінь останнім часом не хотів слухатися. Мабуть, відчував, що ти живий і прийдеш за ним, — довірливо промовив отець Никодим і, залишивши Санька з його чотириногим товаришем, зайшов до хатинки.

Доки Голота залишався з конем, обдивлявся та радів, що він готовий хоч зараз нести його на собі до друзів, у бій, з хатини вийшов Никодим з немолодою жіночкою.

— Ось хто доглядав твого коня, Санько. Це Онисія... Ти допоміг і їй визволитися з полону, а чоловік її тоді загинув при нападі... — розповідав невесело Никодим, і Голота співчутливо поглянув на жіночку.

— Щира вдячність, тітонько, за мого Воронька. Мені без нього, як сироті безпритульному, воювати далі аж ніяк... — схвильовано подякував Санько і запевнив, що буде щодня порядкувати біля коня.

Онисія посміхнулася, чуючи ці запевнення Санька, і запропонувала доліковуватися, мешкаючи у її хатині, тим паче, що вже треба опалювати хатину, а їй же ніколи, від монастиря доглядає за недужим людом.

— Якщо можна, я й сьогодні вже залишусь, — поспішно вимовив Санько, і Онисія з усмішкою кивнула головою.

Отець Никодим із жінкою зайшли у хатинку і показали Санькові місце, де була захована його зброя.

— А завтра я прийду та вчитиму тебе писемності. Це вміння за плечима не носити... Доки сядеш на коня, щось уже знатимеш, — додав Никодим і, попрощавшись, пішов до дверей.

Онисія щоранку перев’язувала рану Санькові. Після прикладання до неї лляної ганчірки, вимоченої в густому настої з квітів деревію та ромашки, хлопець відчував значне полегшення і майже не було болю. Онисія готувала йому й настої для внутрішнього споживання, та Санько під час пиття кривився від гіркоти цього зілля. А вже через годину Онисія подавала йому густу юшку з неслухняного півника, і Санько із задоволенням сьорбав. З кожним днем усе більше міг з’їдати цієї наваристої юшки і зацікавився, яким же це гірким напоєм вона його щоразу пригощає перед їжею. І одного разу, коли Санько вже з’їв полумисок курячої юшки, вона промовила:

— Запам’ятай, козаче... При пораненнях у живіт пити такти попервах не можна. Слід вживати відвар з коріння пирію з додаванням полину гіркого. Настоювати треба майже півдня і пити собі тричі на день. Після трьох-п’яти днів пиття можна потроху їсти, а вживати настій треба близько місяця...

Санько тільки кивав головою на знак згоди і наприкінці бесіди сказав:

— Серед наших козаків також є знахарі. Хотілося б і мені це ремесло осягнути...

Онисія засміялась і, роблячи якусь хатню справу, промовила:

— Цьому треба все життя вчитися. Перед Богом відповідаєш...

Осінь відраховувала свої останні дні, і Санько вже походжав по подвір’ю Онисії та надвечір чекав отця Никодима, який не полишав надії навчити Санька Голоту грамоти.

Десь на початку грудня, в сиру та прохолодну пору, випав густий мокрий сніг. Санько сидів на колоді, чекаючи Никодима. Він з’явився на подвір’ї у досить кепському настрої. Після благословення отця обоє зайшли до хатинки. Никодим став розповідати про початок перемир’я з Польщею, про те, що війська Хмельницького повертаються на свої землі під Київ та Чигирин. Санько сидів, не випустивши пари з вуст, не міг зрозуміти, як таке могло статися і куди йому тепер подітися.

— Отче, а як же я тут житиму?.. Військо прямує далеко... Чи дійду до свого Запорожжя? — стиха запитав Санько в отця Никодима, а може, в себе самого.

Никодим ніяково мовчав, а потім промовив: