Розділ «Німецьке сало »

— Таки взяли місто наші молодці! — посміхнувся до своїх козаків Пилипенко.

— А ми коли зайдемо туди? — звернувся до нього Павло.

— Тобі теж хочеться подивитися на німецьких найманців? Один уже хотів... — відповів Макар і поїхав до сотника Петра — порадитися, що їм чинити далі.

Швидко повернувся та оголосив усім, що сотня вступає в місто у похідному стані — по чотири вершники. Перед входом до Старокостянтинова всі трішки причепурилися. Мешканці вже повиходили на вулиці і радісно вітали переможців. Підлужний з двома друзями їхав у кінній шерензі і роздивлявся невеличке, але таке привітне містечко з кам’яними будівлями, церквою та костелом. Чомусь пригадався Андрієві Шаргород, і він мимоволі став думати про Поліну та її доньку Соломійку...

Зупинилися на площі, де священик відправляв службу за перемогу над ворогами. Після цієї церемонії сотня вже іншою вулицею виходила з міста, де зіткнулась із декількома десятками полонених німців, яких вели до фортеці.

— От тобі, Павле, і німці! — глузливо зауважив Іван, і всі засміялися.

— Та я ж хотів тільки подивитися. Бачу, що вони люди як люди... Тільки, мабуть, говорять по-німецькому! — розвеселився Павло і привітно махнув полоненим.

Ті здивовано дивились на козака, що так радісно їх вітав, і собі стали махати до нього та голосно викрикувати: «Гут, гут, кгозак!» Тут уже всі не витримали і весело зареготали, махаючи полоненим німцям, і Петрові довелося втихомирювати своїх підопічних.

Прибувши в табір, сотня Петра Гусака раненько повечеряла та стала влаштовуватись до сну після важкої ночі та денних бойових дій. Спати під возом уже було прохолодно, і хлопці вмостилися в одному наметі, який Санько дбайливо приготував для них: натягав туди запашного сіна та позастилав польськими повстяними ряднами — зі здобичі під Пилявцями. Хлопці розповіли йому, як зустріли німецьких бранців, як Павло передав їм вітання від Санька. Він довго сміявся, був задоволений, що його десь там згадують.

Уранці розпочалася підготовка до виходу в похід, далі на захід, воювати за Збараж, а потім — іще далі, на Львів. Перехід мав бути нелегким, багатоденним, тому Петро особисто перевіряв підготовку до нього. Перевірив, як деякі не дуже дбайливі козаки не помітили стерті підкови. Добряче перепадало на горіхи горе-козакові, котрий проґавив прослідкувати за своїм конем. Дісталося тут і Санькові, який через свою побиту голову не помітив потертостей на шкірі коня та не обробив їх дьогтем.

— Ти що це, бісовий сину, за конем не дивишся? Я тобі зараз і руки поперебиваю! Мерщій оброби шкіру! — відчитав Санька сотник, а козаки, почувши таке «батькування», швидко заходилися поратися побіля чотириногих друзів.

За два дні вони були готові вийти в похід, і одного ранку, наприкінці жовтня, величезне військо Хмельницького вирушило до Човганського Каменя. Петро розповів своїм хлопцям, що Буджацька орда, разом з якою вони воювали під Пилявцями, пішла в свої улуси, а в цих краях вони зустрінуть татар з орди Тугай-бея, які нещодавно сюди прийшли. Багатьом козакам це не подобалося, бо ж не хотілося бачити споконвічних ворогів на своїх землях, але так домовився Богдан, і на час війни з поляками доводилося з цим миритися.