Розділ «Школярство »

Миколка з Галинкою полізли на піч, а батько з тугою в голосі став розповідати. Після різдвяних свят ударили сильні морози і вся земля укрилась шаром снігу. Про напади взимку кочовиків раніше вже чули, але чомусь людям не вірилось, що в це чарівне біле свято природи нагряне біда в подобі зухвалих татар. У цей день собаки та домашня худоба поводили себе якось стривожено. І не даремно... Тільки поселяни зібрались іти до церкви, бо ж була неділя, як разом по всьому селі загавкали собаки, неспокійно зафоркали коні. Федір, як староста села, кинув клич жителям зимівника озброїтись, а чоловікам зібратися коло церкви. Тільки-но це зробили, яку село вскочили верхові татари, стали все крушити на своєму шляху. Вони вривалися в оселі, виганяли людей на вулицю. Хто молодший, того арканили і тягнули за село до свого табору, а немічних і тих, хто чинив опір, убивали на місці. Після деякої розгубленості селяни оговтались і почали рубатися з нападниками, та так піддали їм жару, що декілька десятків тіл уже валялись по селу, а татарські коні, які втратили своїх вершників, носилися селом, не знаючи, куди їм подітися.

Відбивши перший напад, селяни вже хотіли переслідувати нападників, та в зимівник з гиканням увірвалася друга зграя татар. Їм назустріч уже мчали верхові селяни з шаблями, що не знали жалості до ворогів. Проте сили були нерівними, і поки місцеві рубалися з татарами в одному місці, то в іншому нападники поспішно хапали людей, худобу, інше майно, а будівлі підпалювали. За короткий час одна половина села вже палахкотіла вогнем, але ті, хто вирвався з пазурів ворога, бігли до майдану, де їхні односельці завзято били ворога.

Батько з декількома вершниками помчав до свого зимівника і встиг відбити напад на сім’ю, та худобу врятувати не зміг. Хлів уже горів, і ніяк було підступитися, аби загасити його...

Слухаючи розповідь Федора, мати плакала, а малі сиділи на печі, затамувавши подих. З тяжкими думами всі пішли відпочивати.

Лежачи в ліжку, Андрій довго обмірковував батькові розповіді, а вночі уві сні носився на коні і рубав, рубав ненависних загарбників.

Після сніданку хлопець допоміг батькові поратись по господарству, а потім наважився попросити шаблю, що разом з іншою зброєю зберігалась у комірчині. Батько, не питаючи нічого, витягнув гостролезу шаблю і, перехрестивши сина, віддав йому. Андрій при цьому відчув якусь урочистість та відповідальність. Він мовчки схилив голову і поцілував дорогий дарунок. Батько обняв сина і, стираючи набіглу сльозу, промовив:

— От і ти, сину мій, уже козак. Будемо захищатися від клятих бусурманів... Хай береже тебе Бог від усього лихого!

А на ґанку стояла мати і тяжко зітхала, розмірковуючи про подальшу долю свого старшого синочка.

Один за одним минали літні дні — то спекотні, а то з грозами та дощем, який весело тупотів по нагрітій землі. Уставати доводилось до сходу сонця, поки немає спеки: необхідно виконати тяжку роботу по відбудові хліва, стайні, господарських будівель. Після того нападу батько замислив наглухо загородити садибу, господарські будівлі та зробити новий високий частокіл з невеликими отворами для стрільби з пістолів. Знайшов він і місце, де можна зберігати збіжжя нового врожаю. За двором, на пагорбі, вирили яму в людський зріст. Потім мати ретельно обмазала її стіни глиною. Замаскувавши, лишили яму висихати. Через тиждень, накидавши туди дровин, хмизу та сухої трави, підпалили.

Два дні вигорали дрова. Тепер слід вибрати попіл, і потайна яма буде готова. Молотили збіжжя і увесь час прислухалися до гомону в селі, лінивого гавкоту собак. Після зібрання врожаю татарські набіги зазвичай частішали, тож тепер Андрій із батьком постійно носили з собою шаблі. У батька були ще й два пістолі, приготовлені до бою...

Сонце світило яскраво, і невдовзі почали збирати врожай. Якась частина зерна вже була засипана до хлібної ями. Перекривши дошками, батько з Андрієм добре утрамбували її і зрівняли з поверхнею землі, а тоді прикрили яму дерном. Так замаскували, що лише за непомітними прикметами можна було знайти хлібний скарб.

Гаряча пора не давала відпочинку нікому. Тільки впоралися з косовицею та молотьбою, а вже треба готувати поле для осіннього посіву пшениці. Минув Спас, і необхідно думати про зиму, а Андрієві їхати ще на один рік навчання в Самарському монастирі. Сім’я залишалася без гарного помічника.

Ось уже по селу де-не-де лунали співи. То молодята брали шлюб, щоб продовжити нескінченну круговерть буття в дітях і онуках, пізнавши при цьому солодощі кохання, радощі та гіркоти цього світу.

Перед від’їздом Андрій забіг до Тимка, щоб домовитися про час від’їзду. Рідко їм доводилося зустрічатися цим літом: обоє були заклопотані відбудовою зруйнованих татарами господарських будівель та обладнанням садиб. Тимко помітно витягнувся у зрості цим літом і, хоч був худорлявої статури, мав широкі міцні плечі, і в руках його відчувалась добряча сила. Коли вони обнялися, Андрій помітив, що хоч Тимко і менший від нього на рік, проте силою не поступається. Має широкі вилиці, засмагле лице, виразні сірі очі, що дивляться вже недитячим поглядом. І навіть губи в нього якось міцно стиснуті, від чого Тимко здається старшим за свої роки. «Добрий у мене товариш, — подумав Андрій. — Упевнений, що він ніколи не підведе...»