Розділ «Приступ фортеці »

Від воріт фортеці було видно, як у місті палали пожежі і сотні людей снували від одного будинку до іншого, та доносилися крики, то розпачливі, то звитяжні.

— Що там діється? — запитав Андрій, підійшовши до Петра Гусака.

Той промовчав, а через хвилину неголосно мовив:

— Тобі краще того не бачити, хлопче, ти ще молодий... Переможці бавляться, сп’яніли від здобутків...

Кров ударила в голову Андрія, і він уявив орду чужинців, які хапали, руйнували та паплюжили все, що траплялося на шляху в їхньому селі.

— То хіба так можна, десятнику? Ми ж звільнили людей від ляхів...

— Та вони не чіпають своїх, а колошматять євреїв та посполитих, уніатів... Таке наше життя! — видихнув тяжко Петро і гнівно глянув на Андрія. — Відчепися від мене! Я що, всіх собою закрию? Я не Бог!

Радість від перемоги була з присмаком якоїсь гіркоти, і хлопці пішли до свого табору, не розпитуючи більше ні про що.

Цього разу після сніданку не вкладалися спати, а вирішили пройтись по місту та викупатись у річці Каменці, що протікала поруч.

У обідню пору вже було досить тепло, й побіля річки відпочивали козаки, купались оголеними, тільки й мелькали сідниці побіля води. Це розвеселило хлопців, і, вибравши зручну місцину, усі швидко роздяглися та кинулись до води. Потік швидко освіжив, і вони, як колись у дитинстві, вже розважалися водними забавками.

Після гарної прогулянки прийшли до табору, де вже відчувався смак перемоги. Молоді козаки ходили по стану і хизувалися своїми чубами під оселедці, а хтось із відпущеної за час походу бороди залишив тільки вуса і увесь час, посміхаючись, підкручував їх на козацьку манеру.

— Коли вже підійшли, то сідайте, будемо ваші буйні голови приводити до ладу, — запрошували перукарі. — Вибирайте стрижку... Можемо будь-яку: хоч макітру, оселедця або «холопа», всього лише за два шаги. Для вас, молодих, це не гроші.

Хлопці присіли на колоди, і біля них стала поратися трійка перукарів, яка добре володіла ножицями. Через деякий час козаки були вже, як нові гроші. Кепкуючи один з одного, вони пішли до свого гурту, де вже розливали по мисках щербу, зварену зі свіжої риби, а побіля мисок лежали шматки смачних загреб, які спритні кухарі встигли підсмажити на залишках вогнищ.

Після вечері хлопці пішли до своєї десятки і полягали на траві відпочивати. Андрій задумливо дивився на вечірні хмари, які клубочилися на небі, щохвилини змінюючи свій вигляд: то зображували вершників, то страшних головатих дідуганів з бородами... Але частіше в небесних хмарах Андрій відшукував личко своєї милої, яка залишилась далеко за небосхилом, на рідній Самарщині. Притомлені ратними трудами, усі мовчали, хтось, може, дрімав, а на Андрія знову нахлинули спогади про Даринку, про маленького Миколку, і, закривши очі, він уявив, як маленькі рученятка тягнуться до його вусів та добряче смикають за них. Даринка дивиться і радіє їм обом, рідним їй людям, а Андрій з Миколкою на руках приступають до неї. Дитина з вереском хапає свою неньку за волосся. «Де воно, усе це? Чи здійсниться? Чи ви живі, здорові, мої любі? А я тут якоїсь розради шукаю!» — вкотре думав Андрій. Знову перед очима поставали моторошні картини: смерть батька, звірства чужинців, і він уже ні про що не жалкував...