Розділ «Через перепони »

Козаки миттю оточили їх і запитливо поглядали на Павла Гаркушу, а той дивився то на поляків, то на поранених товаришів та забитого земляка, який, розкинувши руки, лежав закривавлений у траві і невидющими розплющеними очима дивився в небо.

— Кидай зброю! — наказав Павло, а коли поляки стали неохоче відкидати від себе шаблі, додав: — Ану, хлопці, заберіть це добро!

Козаки спішились і хутко прибрали зброю із землі.

— По двоє виходьте з кола! — закричав Гаркуша і наказав козакам, щоб в’язали полонених по двоє з вивернутими назад руками.

Усе було швиденько зроблено, бо ж козаки добре вміли зав’язувати зашморги. Четверо хлопців мали пильнувати галявину зі зброєю напоготові на той випадок, коли до жовнірів з’явиться раптова допомога за звісткою їхнього товариша, якому вдалося втекти. Андрій з Іваном кинулися до пораненого вусатого жовніра і, порвавши його сорочку на стрічки, перемотали відрубану руку, що ледве трималася на шкірі. Андрій із жалем дивився на вусатого супротивника, а Іван швиденько підвісив руку через шию стрічкою. Вусань приліг до землі без тями. Інших поранених жовнірів не чіпали, лише перев’язали їхніми ж порваними сорочками.

— Вбивати не будемо!.. Вони самі кинули шаблі. Хай живуть! — підвів риску Павло після захоронения земляка і, стрибнувши на коня, поскакав до броду.

За ним помчали й уцілілі хлопці, які після втрати свого односельця та доброго товариша їхали мовчки. Вирішили зупинитись подалі від місця події і вже у темряві, надибавши якийсь байрак, стриножили коней і розмістилися на ночівлю. Обійшлися без вечірнього куховарства, кожен дістав з торбинки домашні заготівки, ними й задовольнили голод.

Рано-вранці Павло Гаркуша розбудив своїх козаків і, хутко зібравшись, усі поспішили до Дніпра, щоб якомога раніше знайти спосіб переправи на інший бік. По дорозі стали траплятися шелюги, і важко було навіть на коні об’їхати величезні кущі.

— Шукайте схованку, а ми з Андрієм поїдемо вперед — шукати перевізника до протилежного берега, тут Дніпро не дуже широкий, — сказав Павло, і хлопці, спішившись, стали лаштуватись до схову.

Андрій оглянув свою зброю, і вони з Павлом неспішно поїхали у бік річки. Рухатися було дедалі гірше, і, щоб знайти дорогу назад, Гаркуша часто зупинявся і ставив мітки латочками, які помітно біліли по їхньому шляху. Під копитами коней почався грузький пісок, і вершники зрозуміли, що десь недалеко вже й річка, яку, що б там не було, треба чим скоріше перейти. Павло, залишивши Андрія вартувати коней, пішов до берега шукати когось живого або якогось човна. Він зник із поля зору, і Андрій, вийнявши шаблю, застиг, прислухаючись до звуків прибережного довкілля.

Десь за півгодини з’явився Павло. Він схвильованим голосом розповів про зустріч з місцевими і про те, що поляки частенько прочісують берег, а якщо знаходять човен чи інший плавальний засіб, то палять або рубають на друзки. Місцеві обіцяли знайти тільки один або два човни, а для коней полагодити бодай один пліт, інші переправлятимуться прив’язаними до плоту.

Повернулися до своїх, тримаючись залишених міток, і вирушили до берега. Таких, що не вміли триматися на воді, було лише двоє, і це вже добре: у якомусь непередбачуваному випадку їх можна гуртом витягти з води. Гаяти час було ніколи, і козаки, дружньо зібравшись, поспішили за Гаркушею, який їхав попереду по своїх мітках.

Швидко дісталися до берега, де їх уже чекали бородані з двома човнами та чималеньким плотом, з огорожею по краях, на якому переправлятимуться коні. Павло розрахувався за перевіз наперед, і старший, «партійонний дядько» Микита, як називали його шестеро помічників, зник у верболозах. Перевізники добре знали свою справу, і шестеро коней уже стояли на плоту прив’язаними до дебелої огорожі. Четвірку інших коней, найсильніших та наймолодших, прив’язали до плоту одним кінцем повода, і, коли прийшов дядько Микита, все було готове до відплиття. Перший човен відчалив, а як відплив від берега сажнів на тридцять, козаки з другого човна і веслувальники допомогли відчалити плоту та підбадьорювали коней, які досить неохоче йшли у воду. Андрій умовляв Орлика та гладив його по міцній шиї, поки той не зайшов у воду разом з рештою коней. Пліт потихеньку поплив до протилежного берега.

Хлопці посідали у другий човен, і дядько Микита відштовхнув його від берега, мерщій заплигнув та став хутко загрібати, щоб іти неподалік від плоту з кіньми. Микита покрикував на плотарів, аби вони брали правіше, а то на середині Дніпра є вир, тож коні можуть заплутатись у поводах і потягти пліт за собою. Андрій з Іваном не зводили очей зі своїх коней, і коли Андрій побачив, що Орлика несе течією на середину річки, просто до виру, злякано став кричати:

— Орлику, Орлику! До мене, до мене, Орлику!

Та кінь, мабуть, не чув, бо було видно, як він злякано водив головою у різні боки і з усіх своїх кінських сил вигрібався від виру. Плотарі щосили гребли у протилежному від виру напрямку, а решта коней, що пливли, притиснулись до плоту головами, немовби допомагаючи людям.

Андрію вже здаюся, що Орлик от-от попаде у вир і потягне за собою пліт, і тоді невідомо, чим усе закінчиться.

— Орлику, до мене! — заволав Андрій.

Кінь таки почув владний голос свого хазяїна і з силою став вигрібати до плоту, а повід, який натягнувся, не давав йому потрапити до виру, підтягував його до гурту коней і рятівного плота. Ближче до берега течія вже втратила свою силу, і Орлик з легкістю наблизився до плоту, та й протилежний берег був майже поруч. А там уже чекав гурт козаків з першого човна: вони перепливли раніше. Усі кинулись у воду і стали підтягувати пліт якомога ближче до берега, щоб коні могли без перешкоди ступити на мілину.

Андрій першим вистрибнув з човна і, кинувши вузол з одягом на пісок, почав підтягувати повід з Орликом до берега. Кінь, побачивши хазяїна і відчувши під копитами дно, став із силою вибиратися з ріки. От він уже стояв біля Андрія і, крутячи головою, бадьоро струшував із себе воду. Андрій припав до нього і, поцілувавши мокру гриву, промовив: