Розділ «Прощальна пісня »

Татари спочатку бігали з киями, прагнучи покарати тих, хто співав, а як увесь люд підхопив пісню, то рушили вперед, не звертаючи уваги на цей прощальний спів по рідній землі.

Наближалися до урочища Кара-Тебень, і назустріч невільницькому каравану уже виїжджали радісні татарські гурти. Молоді татарчата підбадьорювали полонених криками та ударами по спині киями. У ногайській орді була радість: вони ж бо не вели ніякого господарства, а займалися лише випасами худоби, і християнський люд — це засіб для подальшого існування, захопленням ясиру займались найбідніші степовики. З передніх рядів уже виймали палі, розв’язували мотузки, і тих, хто падав непритомним, відтягували від гурту полонених.

Почало сутеніти, і навкруги запалахкотіли вогнища, біля яких весело носилися ногайські діти. Дехто з них встиг і гостинець отримати з чужої сторони. Татари працювали спритно і злагоджено: одні відбирали людей за віком, другі — за статтю, треті визначали, хто сильний чи слабкий, та ділили по гуртах. Уже чулися крики тих, хто був відібраний, бо ж його розпеченим тавром мітили, як якусь худобину, на сідницях. Хлопці ледве встигали дивитися один за одним, щоб не загубитися, бо і в рабстві легше бути разом, а тут ще й Орися пропала з очей. Тиміш весь час роздивлявся, і тільки татарчуки відходили, кричав у той бік, де були жінки: «Орисю, Орисю!..» Різноімення криків долинало звідусіль. До них підбігли два дужих ногайці і, схопивши під руки, потягли вперед, і зразу ж дикий біль пронизав козацьке тіло й душу: «Тавро! Мамо!..» їх відкинули до загального гурту. Хлопці здерли обгорілу тканину з обпеченого тіла та почали нишпорити на траві, шукаючи прохолоду, щоб хоч якось вгамувати нестерпний біль. Загальний ґвалт і божевільний шабаш ногайців продовжувався. Деякі з них підкидали хмиз у багаття, інші ходили з водою, щоб напоїти невільників та погодувати їх, бо вони тепер — їхній ясир. Здавалося, ногайці нічогісінько не тямлять у людському безмірному лихові...

Хлопці зайняли місце на краю гурту інших полонених. Побачили, що увага татар уже послабилась, і вони тепер захопилися своїми ігрищами та веселощами. Тиміш непомітно став пересуватись навколішки та роздивлятись, в якому гурті його Орися. Побачив, як хтось із гурту дівчат махав рукою, і він непомітно, щоб не привертати увагу ногайців, пересунувся туди. Нахилився до Орисі, і вона, схлипуючи, припала до нього. Тиміш прошепотів їй на вухо, щоб вона сьогодні вночі лягла на краю гурту напроти Великого Ковша, в їхній бік. Вони з Андрієм мають намір втікати, а без неї Тиміш не піде.

Орися погодилась, і хлопець став пересуватися до свого гурту, не привертаючи до себе ворожих очей. Потроху гвалт почав вщухати, змучені полонені та зморені поневолювачі готувалися спати. Хлопці як могли підлагодили свої недобиті чоботи, знайшли неподалік по каменюці і стали спостерігати, як несуть охорону ногайці.

Поневолювачі були виснажені довгим переходом, тож рано повкладалися Спати, проте де-не-де висувалися похилені голови дозорців. Тиміш поповзом дістався до дівочого гурту і тихенько покликав Орисю. Вона чекала на нього і полізла мовчки назустріч, пригорнулася, тільки й прошепотіла:

— Я за тобою, любий... Біжимо разом...

Андрій, розпластавшись на землі, вже чекав їхньої появи неподалік від чоловічого гурту. Махнув рукою на північ і поліз вперед, припадаючи до землі, за ним — Орися, позаду — Тиміш.

Поки що доля була прихильною до них: вдалося пролізти поміж вартових непоміченими. Через сажнів двісті втікачі піднялися на коліна і, прислухаючись, тихцем рушили у бік Великого Ковша. Дякуючи богові, небо було чисте, і зорі так принадно запрошували на волю та підказували шлях. Пройшли не менше двох верст, і треба було перепочити, обдивитися, чи є десь вода, щоб освіжитися та набратися сил. Десь далеко було чути перегуки ногайських роз’їздів, і Андрій вирішив, що слід іти далі в напрямку свого дому, сподіваючись, що їм по дорозі таки трапиться вода.

— Треба відійти якомога далі, можна вранці і роси назбирати! — упевнено мовив Андрій.

З розповідей батька він знав, що ногайці стояли ордою не дуже далеко від Січі і боялися занурюватись у володіння запорожців малими ватагами. Турбувало тільки одне: козаки були на правому березі Дніпра і досить рідко навідувалися у степи вище Кінських Вод. Це були нічиї степи, так зване Дике Поле. Сюди на лови звірини ходили і християни, і татари — увесь охочий до промислу люд. Проте жевріла надія, що втікачі встигнуть до сходу сонця відійти якомога далі від табору кочівників. А сонце вже й не забарилося, весело заспівали пташки, примовкли невгамовні коники. Хлопці боялися зустріти навіть татарських табунщиків, які зазвичай ходили озброєними, тож, побачивши втікачів, з рук не випустять.

Зі сходом сонця трійця втікачів просувалась обережно, рухаючись обличчям до сонця, яке зігрівало їх і манило на волю. Натрапивши на якийсь потічок, по черзі порили води та намочили одяг, щоб спека не так швидко виснажувала їхні змучені тіла. Андрій запропонував таке: поки в степу не чутно та не видно присутності ворога, зробити кожному по кілку, щоб один бік був загострений, а другий — із сучком. Якщо зустрінуться декілька татар, то їм і захиститися буде чим, та й рухатися з кілком зручніше.

Добре попотівши, хлопці камінням обтесали три палиці, зробили подобу якоїсь зброї, а до пазухи засунули по каменюці, з кулак завбільшки, які також можна буде «притулити» до ворожої голови. Ішли далі, поки їх не розморила спека: без води так важко. Сонце пекло все дошкульніше, а якогось джерельця чи навіть калюжі їм не траплялось. Орися стала відставати від Андрія, і він відчув, що треба шукати денну хованку, інакше знесиляться і впадуть з ніг. Слава Господу, натрапили на зарості глоду, а нижче до яру була якась шелюга. Вирішили, що Орися там відпочиватиме, а хлопці підуть шукати воду. Андрій, крадучись, спустився в яр, а Тиміш вибрав якесь його відгалуження. Там, унизу, Андрій побачив сліди присутності людей: валялись обгорілі палиці, якісь кістки, а головне — міхур для води. Андрій схопив його з надією, але води там — ані краплини, міхур був розірваний збоку. «Нічого, нічого, дяка Богові і за це, щось зачерпну... Аби тільки натрапити на джерело», — заспокоював себе Андрій. Рослинність була досить густою, але він поліз туди, тримаючи поперед себе палицю.

Раптом одна нога вступила у брудну калюжу. «Вода, вода!» — рятівна думка стукала у скроні. Розгледівши калюжу, Андрій зрозумів, що тут води він не візьме, хіба що, сяйнуло в голові, викопати глибоченьку лучку та почекати, чи не прийде з-під землі благословенна волога. Став палицею швидко рихлити глину і відкидати геть убік, і десь уже як яма була по коліна, з-під землі з’явилась чиста цівка води. Облаштував приямок, зачистивши боки, і обережно виліз із хащі, щоб погукати Тимоша. При цьому подав умовний крик одуда.

Через деякий час почувся крик одуда, і Андрій побачив, як до нього обережно рухається товариш. Почекав Тимоша, обережно видивляючись із кущів, а тоді обоє залізли у шелюги. Діставшись до приямка, хлопці з радістю побачили, що тут уже було води по кісточки, і те, що вона трохи каламутна, нітрохи їх не розчарувало. Ледве втримавшись, щоб не пити, хлопці вирішили почекати, поки набереться більше та осяде каламуть. Перемовляючись, що будуть діяти далі, хлопці побачили, що водичка на їхню радість відстоялась, тож вони по черзі обережно набирали її пригоршнями та жадібно пили. Благодатна вода втамувала спрагу, і щасливе відчуття волі та радощів життя наповнило їхні груди.

Почекали, поки водичка знову набереться в майже чудодійну дучку, набрали води, скільки помістилося до дірки в міхурі, і на відстані десяти сажнів один від одного тихцем попрямували до верху ярка, де у схованці їх чекала Орися. Благополучно діставшись до призначеного місця, хлопці прошмигнули покотом попід гілками до неї. Знесилена дівчина припала до води, забувши про все на світі, а тільки вгамувавши спрагу, поглянула на хлопців, і сльози вдячності покотилися з її очей.

— Не плач, рідненька, — промовив Тиміш і пригорнув дівчину до себе, цілуючи її заплакані щоки.

Орися заспокоїлась, і хлопці, прилаштувавшись з обох боків коло неї, заснули, ніби провалилися в безодню.

Через деякий час, майже одночасно, всіх розбудили якісь голоси та тупотіння коней. Андрій вирішив обережно вилізти зі схованки, щоб подивитися, що то за вершники знаходяться неподалік. Через деякий час повернувся і зауважив; що це не схоже на козаків, мабуть, їх шукають або ж татари знову вирушили на промисел по степах. Утікачі вирішили відсиджуватися до ночі і рухатися манівцями, не виходячи на биті шляхи.

Надворі зсутеніло, і вони стали збиратися в дорогу. Гуртом вирішили, що коли побачать у степу одинокого озброєного татарина, а то й двох, то треба в слушну хвилину напасти та захопити зброю, бо без неї вони, як ті вівці, беззахисні, і якийсь звичайний пастух їх пов’яже або ж порубає.