Розділ «Полон »

Як забрали, то й погнали

До пана, до хана...

Ще не встало сонце, а біля бранців уже метушилися татари: знову зв’язували десятками та протягували через мотузки довгі палі і прив’язували мотузки до шиї, щоб ніхто не зміг якимось чином вирватися з ярма.

Почулись накази ординців рушати, і бранці пішли, дивлячись у спини один одному. Гірка думка майнула в голові Андрія: у такому ярмі не втекти ніколи, а воля — ось вона: в ясному дні, у співі птахів, у росі, що приємно холодила натруджені і збиті ноги невільників.

Передобідньою порою раптом сполошилися татари, і частина охоронців кудись зникла. Зі степу долинули крики запорожців чи інших козаків, і люди почули, що неподалік іде бій за їхнє визволення. Залишені при них наглядачі стали лупцювати бранців та примушували бігти вперед, і люди незграбно бігли, падаючи та тягнучи за собою знесилених. Розлючені татари нещадно лупцювали їх по спинах і боязко оглядалися: чи не несуться на них козаки з шаблями напереріз. Люди кричали та благали визволити їх, і різноголосся летіло далеко в степ:

— Братчики, допоможіть, спасіть наші душі від нехристів!

Відгуки бою стихали, і ось уже не чути ні криків, ні дзенькоту шабель. Татари стишили ходу і, примусивши всіх сидіти, прислухались до землі: чи не чути тупотіння коней. Через деякий час розлючені від бою заброди стали повертатися ватагами та кричати на охоронців, щоб поспішали вперед. Люди плакали і молилися, бо надія на визволення ще продовжувала жити в їхніх душах, а канчуки гнали їх далі...

Андрій зрозумів, що напад козацького війська відбито, і серце знову скували туга та розпач. Наближалася ніч, і татари підганяли людей, бо, мабуть, де завгодно ночувати було їм незручно. Догнавши людей до глибокого байраку, нарешті зупинили, і головна частина ворогів піднялась нагору та розмістилася табором, оточивши кільцем полонених унизу байраку. Знову охоронці скидали палі та розв’язували руки, а ноги цього разу пов’язали всім без винятку. Розкидали протухлу конину і рознесли воду знесиленим від спеки та нелегкого шляху людям. Полонені стали хто як міг допомагати одне одному, прикладаючи до збитих ніг траву та мокрі ганчірки. У багатьох на ногах уже не було взуття, бо воно розвалилося від довгої ходи.

Ніч промайнула, як одна мить, і друзі, котрі цього разу прилаштувалися лягти разом, зігріваючи одне одного, знову опинилися перед чужинцями, що вже хутко в’язали бранців для подальшого переходу. Цього ранку татари весело збиралися в дорогу, а хто розумів татарську мову, збагнув, що увечері вони мають бути біля Кінських Вод, а завтра їх уже повезуть через Дніпро до Кизикерменя — на невольницький торг, і нікому не відомо, куди лиха доля закине християнські душі.