Розділ «49»

— Дякую за те, що ти прийшов до церкви, Голлісе. Це було небезпечно.

— Я знав, що ти будеш там, а цей провулок я пам’ятаю. До того ж мені був потрібен дозвіл парафіян. Я міг би сказати, що більшість з них підтримує мене.

— Про який дозвіл ти кажеш?

Голліс відкинувся назад у сидінні й засміявся.

— Ми ховаємося в Аркадії.

Аркадією звався церковний табір у горах на північному заході від Лос-Анджелеса. Біла жінка на ім’я Розмарі Кун, яка полюбляла співати гімни в церкві Джонзі, подарувала релігійному братству сорок акрів землі для обробітку. І Віккі, і Голліс відвідували Аркадію в дитинстві, мандрували пішки, купались у басейні і співали пісні біля табірного багаття в неділю ввечері. Кілька років тому криниця табору пересохла, місцева влада визнала його не придатним через недотримання багатьох норм. Церква Джонзі намагалася продати цю землю, а діти Розмарі Кун хотіли повернути землю через суд.

Голліс їхав маршрутом №1 уздовж берега, а потім звернув на дорогу з зустрічним рухом, яка бігла через каньйон Топанґа. Коли вони звернули ліворуч до поштового відділка Топанга, дорога перетворилась на вузьку стежку і застриміла вгору. Обабіч дороги росли берегові дуби й густі зарості вічнозеленого карликового дуба. Нарешті вони проїхали під дерев’яною аркою з написом «кадія», намальованим фарбою на вивісці, яку пошкодили хулігани, і дістались вершини гірського кряжу. Довга земляна дорога, зруйнована повенями, привела їх до стоянки, вимощеної гравієм.

За останні п’ять років будинки в таборі не змінились. У таборі були чоловічі й жіночі спальні, порожній закритий басейн, штучна водойма та великий будинок, що його використовували для обідів та церковних служб. Довгі білі будинки мали червоні черепичні покрівлі в іспанському стилі. Клумби та город, які Джонзі колись ретельно доглядали, тепер заросли бур’янами. Усі вікна були розбиті, і земля вкрита бляшанками з-під пива. З одного боку найвищої точки гірського пасма було видно гори, а з іншого — Тихий океан.

Віккі гадала, що вони тут самі, доки з головного будинку не вийшли Майя та Ґабріел. Вони пішли до стоянки, щоб привітатися. Майя, як і раніше, здавалась сильною й агресивною. Віккі уважно дивилась на Ґабріела, шукаючи якусь зміну в його зовнішності. Його усмішка не змінилась, але в очах з’явилась якась глибина. Вона трохи нервувала, доки Ґабріел не привітався й не обняв її.

— Ми турбувалися про тебе, Віккі. Раді знову бачити тебе.

У військовій крамниці Голліс купив розкладачки та спальні мішки для двох спільних спалень. На кухні головного будинку була табірна пічка, збоку стояли пляшки з водою й консерви. Вони змахнули пил старою мітлою, а потім сіли за один з довгих столів. Майя ввімкнула комп’ютер і показала їм приватні дані про американців їхнього віку, які загинули в автокатастрофах. Протягом наступних кількох тижнів вони одержать свідоцтва про народження померлих, а потім права водія, паспорти з різними прізвищами. Через деякий час вони перетнуть кордон, переїдуть до Мексики та шукатимуть там безпечного місця для сховку.

— Я не хочу потрапити до мексиканської в’язниці, — сказав Голліс. — Якщо ми виїдемо з нашої країни, нам потрібні гроші.

Майя відповіла, що Липа надіслав до Америки кілька тисяч доларів, схованих у старожитній статуетці Будди. Посилку одержить торговець творами мистецтва, що живе в Західному Голлівуді. Небезпечно перевозити гроші й одержувати посилки, якщо тебе шукають Табула. Голліс добровільно вирішив вартувати коло задньої частини будинку, доки Майя заходитиме в парадні двері.

— Я не можу залишити Ґабріела самого.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав їй Ґабріел. — Ніхто не знає про це місце. Навіть якщо Табула дізнаються, їм усе одно доведеться їхати сюди цією звивистою дорогою. Ми побачимо їхню машину за десять хвилин до того, як вони дістануться сюди.

Жінка-Арлекін під час ланчу двічі обмірковувала цю ідею, а потім нарешті вирішила, що одержати гроші таки важливо. Віккі та Ґабріел стояли на стоянці й дивилися, як вантажівка Голліса їде донизу.

— Що ти думаєш про Майю? — запитав Ґабріел.

— Вона дуже хоробра.

— Коли батько тренував Майю, щоб зробити з неї Арлекіна, він був досить жорстоким. Не думаю, що вона комусь довіряє.

— Якось Пророк написав лист своїй дванадцятирічній племінниці, Еванґеліні. Він писав їй, що батьки дають нам зброю, а коли ми зростаємо, то вирішуємо, носити її з собою чи ні. Ми дорослішаємо, і різні види зброї не поєднуються між собою, вони не захищають нас сповна.