Розділ «49»

— Багато років я був заблудлою вівцею, — сказав Голліс. — Я жив грішним життям непокори й гріха. Я перепрошую всіх, кому завдав болю і кого скривдив, але я не прошу пробачення. У дев’ятому листі Айзек Джоунз говорить нам, що лише Бог може дарувати пробачення, яке він дає однаково кожному чоловікові та кожній жінці під сонцем, незалежно від їхньої раси та національності. — Голліс швидко розкрив книжку і прочитав уривок. — «Ми, хто рівні перед очима Бога, маємо бути рівними перед очима людства».

— Амінь, — сказала одна літня жінка.

— Я також не прошу пробачення за те, що разом з Арлекіном боровся проти Табула. Спочатку я робив це за гроші, немов найманий убивця. Але тепер полуда впала з моїх очей, і я бачу могутність Табула та їхній план контролювати людей Нового Вавилона й маніпулювати ними.

Протягом багатьох років церкву розділено навпіл через питання, чи сплачено борг. Я щиро переконаний, що ця суперечка втратила своє значення. Захарія Голдмен, Лев Храму, помер разом із Пророком. Це факт, якого ніхто не заперечує. Але є щось важливіше — це лихо, яке чинять просто зараз, прагнення Табула зрадити людство. Як сказав Пророк, праведники мають боротися з Дияволом і в темряві, і в світлі.

Віккі окинула поглядом церкву. Голліс вразив своїм красномовством багатьох парафіян, але не преподобного Морґанфілда. Літні парафіяни кивали, молились і шепотіли: «Амінь».

— Ми маємо підтримувати Арлекінів і їхніх союзників, надсилаючи їм не тільки наші молитви, але й наших синів і дочок. Ось чому я сьогодні прийшов сюди. Нашій армії потрібна допомога Вікторії із Сін-Фрезера. Я прошу її приєднатись до нас і ділити з нами наш тягар.

Голліс підняв правицю і зробив жест, нібито хотів сказати: «Іди зі мною». Віккі знала, що це найважливіший вибір з усіх, які вона коли-небудь робила в житті. Вона подивилась на матір і побачила, що Джозетта плаче.

— Я хочу, щоб ти мене благословила, — прошепотіла Віккі.

— Не йди. Вони тебе вб’ють.

— Це моє життя, мамо. Це мій вибір. Ти ж знаєш, що я не можу залишитися тут.

Джозетта, не перестаючи плакати, обійняла свою дочку. Віккі відчула, як руки матері міцно стиснули її, а потім нарешті відпустили. Усі дивились на те, як Віккі підіймається з лави й підходить до Голліса, що стояв біля вівтаря.

— До побачення, — сказала вона парафіянам. Звук власного голосу здивував її. Він був сильним і впевненим. — Мабуть, за кілька тижнів я попрошу в когось із вас допомоги й підтримки. Ідіть додому й моліться. Вирішуйте, чи хочете ви залишатися з нами.

Голліс схопив Віккі за руку, і вони швидко попрямували до дверей. У бічному провулку була припаркована вантажівка-пікап із трейлером. Коли вони сіли в машину, Голліс вийняв автомат з-за пояса штанів і поклав його на сидіння між ними.

— Двоє найманців Табула на тому боці вулиці, — сказав він. — Будемо сподіватися, що в них немає іншої групи, яка стежить тут.

Він повільно рушив провулком по земляному під’їзному шляху, що біг між двома рядами будинків. Голліс увесь час оглядався, доки вони не дісталися бруківки за кілька кварталів від церкви.

— З тобою все гаразд? — Віккі поглянула на Голліса. Він усміхнувся.

— Я трохи побився з трьома зрощеними, але про це я тобі розкажу потім. За останні кілька днів я їздив по місту, ходив до публічних бібліотек і користувався їхніми комп’ютерами. Я спілкувався з цим Арлекіном на ім’я Липа, що живе у Франції. Це Майїн друг, той хлопець, що надіслав мені гроші.

— А хто ще входить до армії, про яку ти казав?

— Це лише ти, я, Майя і Ґабріел. Вона привезла його назад до Лос-Анджелеса. Але послухай... — Голліс ударив кулаком по керму. — Ґабріел подолав бар’єри. Він Мандрівник. Справді.

Коли вони їхали автострадою, Віккі дивилась на машини, що рухалися разом з ними. Тисячі людей сиділи на самоті, зачинені у своїх маленьких коробках на колесах. Громадяни пильно дивились на бампери перед ними, слухали шум, що доносився з їхніх радіоприймачів, і вважали, що цей час і це місце є єдиною справжньою реальністю. У переконаннях Віккі все змінилося. Мандрівник позбувся обмежень, що прив’язували його до цього світу. Автострада, машини й водії не були ні остаточною відповіддю, ні єдиною можливою альтернативою.