Розділ «37»

— Я тут! — закричав він. — Ось тут! — Але ніхто йому не відповів.

Він згадав розшифровані стенограми дізнань Мандрівників, які доктор Річардсон залишив у його кімнаті. Було чотири бар’єри, що перегороджували йому шлях до інших царств: вода, вогонь, земля, повітря. Бар’єри не мали визначеного порядку, і Мандрівники стикалися з ними по-різному. З кожного бар’єра треба було знайти вихід, але Мандрівники використовували різні слова, щоб описати це тяжке випробування. Завжди були двері. Був прохід. Один російський Мандрівник називав це прорізом у довгій темній фіранці.

Усі погоджувалися з тим, що можна втекти до іншого бар’єра або до того місця у світі, звідкіля ти розпочав свій шлях. Але ніхто не залишив посібника про те, як із цим упоратись. «Ти знаходиш шлях, — казала одна жінка. — Або він тебе знаходить». Різні пояснення дратували його. Чому вони не могли просто сказати: пройдіть вісім футів і поверніть праворуч. Йому була потрібна карта доріг, а не філософія.

Майкл голосно вилаявся та вдарив долонями по воді лише для того, щоб почути якийсь звук. Вода бризнула йому на обличчя й потекла по щоці до рота. Він очікував відчути неприємний солоний смак, як в океанської води, але ця вода була без смаку чи запаху. Він зачерпнув воду рукою й уважно її оглянув. У рідині зависли маленькі частки. Це міг бути пісок, морські водорості або чарівний пил — він не міг цього знати.

Це був тільки сон? Чи він і справді міг потонути? Дивлячись на небо, він намагався згадати повідомлення в новинах про загублених рибалок або туристів, які випали з кораблів і плавали в океані, доки їх не врятували. Скільки вони там витримували? Три або чотири години? День?

Він пірнув під воду, піднявся на поверхню та виплюнув воду, що потрапила до рота. Чому в небі над ним три сонця? Мабуть, це інший Всесвіт з іншими законами життя й смерті? Хоча він намагався обмірковувати ці питання, у його голові наполегливо крутилася думка про те, що він сам в океані і ніде не видно землі. «Не панікуй, — подумав він. — Це не може тривати довго».

Майкл згадував старі пісні в стилі рок-н-рол і співав їх уголос. Він рахував назад і декламував дитячі вірші, щоб відчувати, що він іще живий. Він вдихнув. Видихнув. Ударив по воді. Повернувся. Ще раз ударив по воді. Щоразу, коли він це робив, маленькі хвилі й дзюрчання поглинала тиша, що панувала навколо нього. Може, він був мертвий? Мабуть, і був. Можливо, зараз Річардсон старанно оглядає його слабке тіло. Мабуть, він майже мертвий, і, якщо він дозволить собі піти під воду, вода змиє решту його життя.

Зляканий, він визначив певний напрямок і почав пливти. Він плив здебільшого кролем, а коли його руки втомилися, перевернувся на спину. Майкл ніяк не міг дізнатися, скільки минуло часу — п’ять хвилин чи п’ять годин. Але коли він зупинився й знову повернувся навколо своєї осі, то побачив ту саму лінію горизонту. Ті самі три сонця. Жовте небо. Він дозволив воді поглинути себе, а потім швидко випірнув, випльовуючи воду, і закричав.

Майкл ліг обличчям догори, вигнув спину й заплющив очі. Одноманітність і статичність того довкілля наштовхували на думку про те, що це створіння розуму. Але в його снах завжди був Ґабріел та інші люди, яких він знав. А це було безлюдне місце, і саме це дивувало й непокоїло. Якщо йому це сниться, то тут має бути піратський корабель або блискучий швидкохідний катер з багатьма жінками.

Раптом Майкл відчув, як щось торкається його ноги швидким слизьким рухом. Він шалено поплив. Поштовх ногою. Рух уперед. Схопити воду. Його єдиною думкою було те, що треба плисти якнайшвидше й утекти від створіння, що до нього доторкнулося. Вода потрапляла йому до носа, але він її випорскував. Він заплющив очі й поплив наосліп, відчайдушно гребучи руками. Він зупинився. Почекав. Почув власне дихання. Потім ним опанував страх, і він знову поплив унікуди, назустріч безкрайому обрію, що віддалявся.

Минав час. Час уві сні. Час у просторі. Майкл ні в чому не був упевнений. Але зупинився й ліг на спину, виснажено ковтаючи повітря. Його покинули всі думки, окрім бажання дихати. Ніби згусток живої тканини, він зосередився на цій дії, яка в його минулому житті здавалася простою та автоматичною. Минуло більше часу, і він відчув щось нове. Він відчував, що рухається в певному напрямку, ніби його тягне до якоїсь однієї частини обрію. Течія сильнішала.

Майкл почув шум води, що текла повз його вуха, а потім слабкий гуркіт, наче вдалині був водоспад. Випроставшись у воді вертикально, він підвів голову і спробував розгледіти, куди прямує. Вдалині в повітря підіймався негустий туман, і поверхня океану була майже гладкою — лише кілька маленьких хвиль. Течія стала сильною, і пливти проти неї було важко. Гуркіт ставав гучнішим, поки його не заглушив голос. Майкл підняв правицю в повітря, ніби зверху міг злетіти гігантський птах або янгол і врятувати його від загибелі. Течія несла його, поки море, здавалось, не обвалилось перед ним.

На одну мить він опинився під водою, але потім примусив себе випливти назовні. Він був біля величезної водоверті завбільшки з місячний кратер. Зелена вода кружляла в темному вирі. Течія штовхала його, і його затягувало у водоверть — він віддалявся від світла. «Рухатись, — наказав собі Майкл. — Не здаватися». Щось усередині нього зруйнується назавжди, якщо він дозволить воді наповнити його рот та легені.

На півшляху до дна цієї зеленої лійки він побачив маленьку чорну тінь, яка розмірами й формою нагадувала бортовий ілюмінатор корабля. Тінь була чимось незалежним від водоверті. Вона зникла під бризками та піною, мов темний камінь, схований у річці, а потім знову з’явилася в тому самому місці.

Штовхаючи ногами й руками, Майкл упав униз, у тінь. Він випустив її з очей. Знову побачив. А потім кинувся до її темної суті.