Розділ «37»

— Обидві ваші руки лежать на оглядовому столі. Будь ласка, опишіть, що ви бачите.

Майклові було важко говорити. Це означало не просто рухати губами та язиком; це було незграбне, важке зусилля осмислювати свої думки й добирати до них слова. Розум був швидшим за слова. Набагато швидшим.

— Я... думаю... що... — Він зробив паузу, яка здалася йому тривалою. — Це не галюцинація.

— Опишіть це, будь ласка.

— Це завжди було всередині мене.

— Опишіть те, що ви бачите, Майкле.

— Ви... сліпі...

Майкл ще більше роздратувався, а потім розлютився, а потім, відштовхнувшись передпліччями, сів на столі. Він почувався так, нібито вилазить із чогось старого й ламкого, з капсули пожовтілого скла. А потім зрозумів, що верхня частина його примарного тіла перебувала в вертикальній позиції, а його тіло з плоті й крові залишилось позаду. Чому вони його не бачать? Адже це дуже добре видно. Але Річардсон і далі витріщався на його тіло на столі, ніби це було рівняння, яке саме себе розв’яже.

— Усі показники життя зникли, — сказав Лау. — Він або вмер, або...

— Про що ви кажете? — запитав Річардсон.

— Ні. Серце б’ється. Зробило один удар. І легені рухаються. Він у стані, схожому на кому, ніби лежить під снігом. — Лау вдивлявся в екран монітора. — Повільно. Усе дуже повільно. Але він ще живий.

Річардсон нахилився вперед, і його губи були лише за кілька дюймів від Майклового лівого вуха.

— Ви мене чуєте, Майкле? Чуєте?..

Але людський голос було так важко слухати — у ньому було стільки жалю, слабкості й страху, що Майкл одним швидким рухом вийняв решту свого примарного тіла з плоті й проплив над нею в повітрі. У цій позиції він почувався незручно, як дитина, що вчиться плавати. Він плив угору. Плив униз. Він спостерігав за світом, але був відокремлений від його нервової суєти.

Хоча він не бачив цього візуально, він відчував, що в підлозі кімнати є невеличкий чорний отвір, як водостік на дні басейну. Це якось лагідно тягло його донизу. Ні. Залишатися тут. Він міг чинити опір і залишатись у кімнаті, якщо захотів би. Але що було там? Чи треба йому туди йти, щоб стати Мандрівником?

Час минав. Мабуть, промайнуло кілька секунд або хвилин. Коли його світне тіло опустилося нижче, сила — манлива сила — подужчала, і йому стало страшно. У нього було видіння Ґабріелового обличчя, і він відчув палке бажання знову побачити свого брата. Їм треба було зіткнутися цим разом. Завжди небезпечно, коли ти сам.

Ближче. А тепер дуже близько. І він перестав боротися й відчув, як його примарне тіло ослабло й перетворилось на кулю, на крапку, на сконцентровану субстанцію, що тяглася до чорної діри. Ніяких легенів. Ніякого рота. Ніякого голосу. Зник.

Майкл розплющив очі й побачив, що пливе посеред темно-зеленого океану. Над ним було три сонця, розташовані трикутником. Вони сяяли розжареним до білого світлом у солом’яно-жовтому небі.

Він намагався залишатися спокійним й оцінити ситуацію. Вода була теплою, і по ній бігли маленькі хвилі. Вітру не було. Борсаючись під водою, він хитався то вгору, то вниз, як поплавець, і роздивлявся світ навколо себе — темну розпливчасту лінію, що позначала обрій, але без жодних ознак землі.

— Гей! — закричав він. І на одну мить, відчувши звук свого голосу, він відчув себе могутнім і живим. Але це слово зникло в безкрайньому морі.