Розділ «37»

Здавалось, Лоренс злякався.

— Обирати вам, Майкле. Безсумнівно, Братів би не задовольнило таке рішення. Мені б довелося зателефонувати генералові Нешу та...

— Розслабтесь. Я не передумав.

Майкл натяг на поголену голову плетену бавовняну шапку й пішов коридором за Лоренсом. Там було двоє охоронців, одягнених, як завжди, у чорні краватки й темно-сині блейзери. Вони складали щось на зразок почесної варти — один попереду, інший позаду. Маленька група пройшла через двері до внутрішнього двору.

Майкл здивувався, побачивши, що всі, хто брав якусь участь у проекті переходу — секретарі, хіміки й програмісти — вийшли надвір, щоб подивитись, як він заходить до «могили». Хоча більшість із них не розуміла справжньої суті проекту, їм розповіли, що це захистить Америку від її ворогів і що Майкл — важлива ланка цього плану.

Він злегка кивнув, як спортсмен натовпові, і неквапливо пішов через внутрішній двір до «могили». Усі ці будинки були зведені й усі ці люди зібралися тут заради цієї миті. «Закладаюсь, що це коштувало купу грошей, — подумав він. — Закладаюсь, що це коштувало мільйони». Майкл завжди відчував, що він особливий, що йому судилося бути великим, і ось тепер з ним поводились, як із кінозіркою, що знімається у фільмі з великим бюджетом, у фільмі одного актора, з одним обличчям на екрані. Якщо він і справді зможе подорожувати до іншого царства, їм треба ставитись до нього з повагою. Те, що він був там, було не примхою долі. Це було те, що справедливо належало йому від народження.

Сталеві двері плавно відчинились, і вони ввійшли до великої затіненої кімнати. Уздовж чотирьох стін проходив засклений балкон, за двадцять футів від гладкої бетонної підлоги. Світло від панелей керування й моніторів комп’ютерів сяяло всередині балкону, і Майкл бачив, що кілька техніків дивляться на нього згори вниз. Повітря було холодним і сухим, і він чув тихе дзижчання.

Посередині кімнати стояв сталевий операційний стіл з маленькою подушкою для голови. Доктор Річардсон стояв біля столу. Медсестра й доктор Лау перевіряли устаткування для моніторингу та вміст сталевої підставки з різнокольоровими рідинами у пробірках. Вісім дротів, з’єднаних з електродними дисками срібного кольору, лежали біля маленької білої подушки. Окремі дроти були зрощені разом і приєднувались до товстого чорного кабелю, який сповзав зі столу та зникав на підлозі.

— З вами все гаразд? — запитав Лоренс.

— Поки що так.

Лоренс ледь торкнувся руки Майкла й залишився біля дверей разом з двома охоронцями. Вони поводились так, ніби він зараз вибіжить з будинку, перестрибне через стіну і сховається в лісі. Майкл підійшов до центру «могили», зняв плетену шапочку та вручив її медсестрі. Одягнений лише у футболку й штани на шнурку, він ліг на стіл обличчям догори. У кімнаті було холодно, але він відчував, що готовий до всього, як спортсмен перед першими змаганнями.

Річардсон схилився над ним і прикріпив вісім дротів від давачів до електронних блюдець на його черепі. Тепер його мозок був безпосередньо пов’язаний із квантовим комп’ютером, а техніки на балконі могли перевірити його неврологічну діяльність. Річардсон мав знервований вигляд, і Майклові було шкода, що на обличчі лікаря не було хірургічної маски. До біса його. Маленькими мідними дротиками був пронизаний не його мозок. «Це моє життя, — подумав Майкл. — Мій ризик».

— Щасти вам, — побажав Річардсон.

— Забудьте про щасливий випадок. Лише зробіть це й побачите, що станеться.

Річардсон кивнув і надів радіонавушники, щоб розмовляти з техніками на балконі. Він був відповідальним за мозок Майкла, а доктор Лау та медсестра — за решту його тіла. Вони прикріпили давачі до грудей та шиї, щоб стежити за показниками життя. Медсестра витерла тампоном невеличку ділянку на руці, а потім постромила під шкіру внутрішню голку. Голка була прикріплена до пластикової пробірки, і до Майклових вен потік фізіологічний розчин.

— Ви відчуваєте хвилі? — прошепотів Річардсон у мікрофон. — Добре. Так. Не дуже добре.

— Для того щоб розпочати, нам потрібна базова лінія, — сказав він Майклові. — Отже, зараз ми даватимемо мозкові різні стимули. Тут не треба думати. Лише реагуйте.

Медсестра пішла до металевої шафки й повернулася з кількома пробірками. Перша партія пробірок містила в собі смаки: солоний, кислий, гіркий, солодкий. Потім різні запахи: троянда, ваніль і ще щось, що нагадало Майклові запах паленої гуми. Річардсон щось бурмотів у навушники, коли взяв спеціальний ліхтар і спрямував кольорове світло в очі Майклові. Вчені пускали звуки різної сили, торкались його обличчя пір’їною, дерев’яною дощечкою та грубим шматком сталі.

Задовольнившись показниками давачів, Річардсон попросив Майкла порахувати назад, додавати числа й описати обід, який йому подавали вчора. Потім вони перейшли до глибоких спогадів, і Майклові довелось розповідати їм, як він уперше побачив океан чи оголену жінку. У вас була власна кімната, коли ви були підлітком? Яка вона була? Опишіть меблі та плакати на стіні.

Нарешті Річардсон перестав запитувати, а медсестра впорснула Майклові до рота трошки води.