Розділ «29»

Майя всміхнулася до себе, уявивши собі цінний меч, схований у шафі. Їй стало цікаво, чи не підпирали його до стіни в кутку поряд із якимись старими туфлями.

— Штурмова зброя була під кушеткою в передній вітальні, а дробовик зберігали на кухні. Батько тримав свій пістолет у наплічній кобурі під френчем, поки він працював. Доки ми з Майклом підростали, це не було для нас великою проблемою. Вогнепальна зброя стосувалася тих обставин, із якими ми погодились. Ти сказала, що мій батько був Мандрівником. Що ж, я ніколи не бачив, щоб він плив у повітрі, зникав або щось на зразок цього.

— Тіло людини залишається в цьому світі, — сказала Майя. — Бар’єри долає Світло всередині тебе.

— Двічі на рік батько сідав у вантажівку-пікап і виїжджав на кілька тижнів. Він завжди говорив нам, що їде рибалити, але ніколи не повертався з рибою. Коли батько був удома, він робив меблі або полов у саду. Звичайно він припиняв працювати о четвертій, брав нас із Майклом до стайні та вчив дзюдо, карате й кендо з бамбуковими мечами. Майкл ненавидів ці заняття. Він вважав їх гаянням часу.

— Він відважився, щоб колись сказати це вашому батькові?

— Ми не сміли з ним сперечатись. Іноді моєму батькові було досить поглянути на людину, щоб дізнатись, про що вона думає. Ми з Майклом уважали, що він читав наші думки.

— А що про нього думали сусіди?

— У нас було мало знайомих. На фермі, розташованій вище на горі, жила родина Стівенсонів, але вони були не дуже товариськими. На другому березі річки мешкало літнє подружжя, Дон та Ірен Тедфорди, і одного разу вони прийшли до нас із двома яблучними пирогами. Вони здивувались, що в нас не було електрики, але, здавалось, це їх не дуже турбувало. Я пам’ятаю, як Дон сказав, що телебачення — це велике марнування часу.

Відтоді ми з Майклом щодня ходили до Тедфордів та їли домашні пампухи. Батько завжди залишався вдома, а мати іноді приходила до них із купою білизни, щоб випрати в їхній пральній машині. У Тедфордів колись був син на ім’я Джеррі, він загинув на війні. У всьому домі висіли його портрети. Вони говорили про нього, як про живого.

Усе було чудово, доки до наших воріт не наблизився шериф Рендолф у своєму радіофікованому поліцейському авто. Це був кремезний чоловік в уніформі з пістолетом. Я злякався, коли його побачив. Я подумав, що він із Мережі, і батькові доведеться його вбити...

Майя перебила Ґабріела:

— Якось я їхала машиною з Арлекіном на ім’я Вагівниця, і нас зупинили за перевищення швидкості. Я подумала, що Вагівниця переріже констеблеві горло.

— Ось так і я тоді почувався, — сказав Ґабріел. — Ми з Майклом не знали, що буде. Мати зробила шерифові Рендолфу чай із льодом, і всі ми сіли на ганку перед будинком. Спочатку Рендолф просто сказав багато приємного про те, як ми влаштували наше житло, а потім розпочав розмову про місцевий податок на власність. Оскільки ми не були пов’язані з електричною мережею, він подумав, що ми відмовляємось платити податок через політику.

Спочатку батько нічого не сказав, але він дивився на Рендолфа дуже зосереджено. Раптом заявив, що буде радий заплатити податок, і всі заспокоїлись. Усі здавались щасливими, окрім Майкла. Він підійшов до шерифа і сказав, що хоче ходити до школи разом з іншими дітьми.

Коли шериф поїхав, батько повів нас до кухні, щоб провести сімейну раду. Він сказав Майклові, що школа небезпечна, бо вона є частиною Мережі. Майкл наполягав, що нам треба вивчати математику, історію та природознавчі науки. Він також сказав, що ми не зможемо захиститися від ворогів, якщо будемо неосвічені.

— Що ж було далі? — запитала Майя.

— Ми не розмовляли про це до кінця літа. А потім батько сказав, що ми підемо до школи, але нам треба бути обережними. Ми не можемо нікому казати, як нас насправді звуть, а також розповідати про зброю.

Я нервував через те, що побачу інших дітей, а Майкл був щасливим. У перший день навчання він прокинувся на дві години раніше, щоб підібрати одяг для школи, казав, що всі хлопчики в місті носять блакитні джинси та фланелеві сорочки. І нам треба вдягатися так само. Тоді ми будемо такі, як усі.

Мати привезла нас до Юнітівілла й записала до школи під вигаданими іменами. Протягом двох годин ми з Майклом проходили тестування в кабінеті помічника директора, місіс Батенор. Ми обидва були дуже начитаними, але я не був сильним у математиці. Коли вона повела мене до класу, всі учні витріщились на мене. То було вперше, коли я справді зрозумів, наскільки наша родина відрізняється від інших і якими нас бачили інші люди. Усі діти перешіптувалися, доки вчителька не звеліла їм сидіти тихо.

На перерві я побачив Майкла на майданчику для ігор, і ми стояли там і дивились, як інші хлопчики грають у футбол. Як він і казав, вони всі були в джинсах. Четверо старших припинили грати й підійшли до нас, щоб поговорити. Я пам’ятаю, який вираз обличчя був у мого брата. Збуджений і щасливий, він подумав, що хлопці хочуть запросити нас грати з ними у футбол, а потім ми потоваришуємо.