Розділ «29»

Один хлопець, найвищий, сказав: «Ви Міллери. Ваші батьки купили ферму в Гейла Робінсона». Майкл спробував потиснути йому руку, але хлопчик сказав: «Ваші батьки божевільні».

Кілька секунд мій брат усміхався, ніби не міг повірити власним вухам. Усі ці роки, що ми перебули в дорозі, він тішив себе фантазіями про школу, друзів і звичайне життя. Він велів мені залишитись на місці, а потім ударив найвищого в лице. Усі кинулись на нього, але у ватаги не було жодного шансу. Майкл відбивався від фермерських синів, використовуючи стусани ззаду з повертанням і прийоми карате. Він повалив усіх на землю і бив би їх далі, коли б я не відтягнув його.

— То в вас ніколи не було друзів?

— Ніколи. Вчителі любили Майкла, бо він умів розмовляти з дорослими. Ми проводили весь наш вільний час на фермі. Це було чудово. Нам завжди було чим зайнятись: ми будували дерев’яний дім або дресирували Мінерву.

— А хто така Мінерва? Пес?

— Це була наша совина система безпеки. — Ґабріел усміхнувся, згадавши про неї. — За кілька місяців після того як ми пішли до школи, я знайшов совеня біля річки, що текла через садибу містера Тедфорда. Я ніде не бачив гнізда, і тому загорнув птаха у свою футболку і приніс додому.

Коли вона була маленькою, ми тримали її в картонній коробці й годували котячим кормом. Я вирішив назвати її Мінервою, бо прочитав у книзі, що в цієї богині була сова, яка їй допомагала. Коли Мінерва підросла, батько прорізав дірку в стіні на кухні, а потім з обох боків вбудував дощечку з маленькими опускними дверима. Ми навчили Мінерву влітати до кухні, штовхаючи дверцята.

Батько помістив клітку Мінерви до ялинової хащі при в’їзді. У клітці була засувка з обважнювачем, що відчиняла дверцята клітки, а обважнювач був прикріплений до волосіні, простягнутої впоперек нашої під’їзної алеї. Якщо автомобіль зверне з дороги, він зачепить волосінь і відчиниться клітка. Було придумано, що Мінерва влетить до хати й тим самим попередить, що в нас гості.

— Розумно.

— Можливо. Але я тоді так не думав. Коли ми жили в мотелях, я часто дивився по телевізору фільми про шпигунів і пам’ятав усі ті прилади, зроблені за допомогою високих технологій. Якщо нас розшукували погані люди, то, як на мене, треба було мати ефективніший захист, ніж сова.

Як би там не було, я потягнув за волосінь, дверцята клітки відчинилися, й Мінерва полетіла високо, до вершини гори. Коли ми з батьком увійшли до кухні, сова, влетівши в опускні двері, їла свій котячий корм. Ми принесли Мінерву назад до клітки, ще раз перевірили все, і знову вона прилетіла назад, додому.

Саме тоді я запитав батька, чому нас хочуть убити. Він сказав, що все пояснить, коли ми трохи підростемо. Я запитав його, чому ми не можемо поїхати на Північний полюс або ще до якихось далеких країв, де вони нас не знайдуть.

Батько лише подивився на мене виснаженим сумним поглядом. «Я міг би поїхати до такого місця, — сказав він мені. — Але ви з Майклом і ваша мати не можете. Я ніколи не втечу й не покину вас».

— А він сказав тобі, що він Мандрівник?

— Ні, — відповів Ґабріел. — Нічого такого. Минуло ще два роки, і все, здавалось, було добре. Майкл більше не бився в школі, але діти вважали його великим брехуном. Він говорив їм про нефритовий меч і батькову вогнепальну зброю, але він також казав, що в нас є басейн у підвалі і тигр у стайні. Мій брат розповідав стільки історій, що ніхто не розумів, що правда, а що вигадка.

Якось, коли ми чекали на шкільний автобус, яким їхали додому, один хлопчик розказував про бетонний міст над міжштатовим шосе. Під мостом була водостічна труба, і кілька років тому якийсь сміливець на ім’я Енді перейшов дорогу по трубі.

«Це легко, — сказав Майкл. — Мій молодший брат зможе зробити це уві сні». За двадцять хвилин я був під мостом. Я підстрибнув, схопився за трубу й пішов уздовж мосту, доки Майкл та інші хлопчаки дивились на мене. Я й досі думаю, що міг би це зробити, якби на півшляху не зламалася труба і я не впав на шосе. Я вдарився головою і в двох місцях зламав ліву ногу. Пам’ятаю, як підвів голову, подивився на шосе й побачив, як вантажний тягач із причепом сунеться просто на мене. Я знепритомнів і прийшов до тями вже в пункті першої допомоги в лікарні з гіпсовою пов’язкою на нозі. Я цілком був певний, що чув, як Майкл говорить медсестрі, що мене звуть Ґабріел Корріґан. Не знаю, навіщо він це зробив. Мабуть, подумав, що я помру, якщо він не скаже мого справжнього імені.

— Ось тому Табула тебе й знайшли, — сказала Майя.

— Мабуть, але хто знає? Минуло ще кілька років, і з нами нічого не сталося. Коли мені було дванадцять, а Майклові — шістнадцять, ми сиділи після обіду в кухні й робили домашнє завдання. Тоді був січень, і надворі було дуже холодно. Потім Мінерва влетіла через опускні двері й сіла на кухні, ухаючи й щулячись від світла.

Ще й раніше траплялося кілька разів, коли собака Стівенсонів зачіпав волосінь. Я взув чоботи й вийшов надвір, щоб знайти собаку. Пішов за ріг будинку, подивився на гору і побачив, що з-за ялин виходять четверо чоловіків. Усі вони були вдягнені в темне й тримали рушниці. Вони поговорили один з одним, а потім розділились і пішли нагору.