Розділ «29»

— Найманці Табула, — сказала Майя.

— Не знаю, хто це був. Кілька секунд я не міг рухатись, а потім побіг додому й розповів своїй сім’ї. Батько пішов нагору до спальні і вийшов з речовим мішком та нефритовим мечем. Він дав мені меч, а матері — речовий мішок. Потім вручив дробовик Майклові, звелівши нам іти через задні двері та сховатися в підвалі.

— А ти? — запитали ми.

— Ідіть до підвалу й залишайтеся там, — відповів він. — Не виходьте звідти, доки не почуєте мого голосу.

Батько схопив рушницю, і ми вийшли через задні двері. Він звелів нам іти під тином, щоб ми не залишили слідів на снігу. Я хотів допомогти йому, але мати сказала, що нам треба піти. Коли ми йшли садом, я почув постріл і голос того, хто стріляв. Це не був голос мого батька. Я в цьому переконаний.

Підвал був лише місцем, де зберігали старі інструменти. Майкл потяг за двері, відчинив їх, і ми спустились сходами в підвал. Двері були такими іржавими, що Майкл ніяк не міг їх зачинити. Ми сиділи втрьох у темряві, на бетонному виступі. Протягом якогось часу чулися постріли, а потім усе стихло. Коли я прокинувся, то побачив сонячне світло, що прослизало крізь щілину в дверях.

Майкл поштовхом відчинив двері, і ми вийшли за ним із підвалу. Дім і стайня горіли. Мінерва літала над нами, ніби щось шукала. На подвір’ї лежало чотири трупи — за двадцять чи тридцять ярдів один від одного — і сніг танув від крові.

Мати сіла на землю, обхопила ноги руками й заплакала. Ми з Майклом обшукали те, що залишилось від дому, але не знайшли ніяких слідів нашого батька. Я сказав Майклові, що його не вбили. Він утік.

Майкл сказав: «Забудь про це. Нам краще поїхати звідси. Тобі треба допомагати мені подбати про маму. Ми підемо до Тедфордів і позичимо в них фургон».

Він пішов назад до підвалу й виніс звідти нефритовий меч і речовий мішок. Ми глянули в мішок і побачили, що він повен стодоларових купюр. Мати ще сиділа на снігу та плакала, шепочучи щось, немов божевільна. Тримаючи в руках зброю й мішок, ми повели її через поля до ферми Тедфордів. Коли Майкл постукав у двері, Дон та Ірен прокинулись і вийшли вниз у піжамах.

Майкл разів зі сто брехав у школі, я сам це чув. Але його історіям ніхто не вірив. А на цей раз він говорив так, ніби сам вірив у те, що казав. Він розповів Тедфордам, що наш батько був солдатом і дезертирував з армії. Минулої ночі урядові агенти підпалили наш дім і вбили його. Уся ця розповідь здавалась мені дурним маренням, але тоді я згадав, що сина Тедфордів убили на війні.

— Вправна брехня, — сказала Майя.

— Ти маєш рацію. Це спрацювало. Дон Тедфорд позичив нам фургон. Майкл уже кілька років водив машину на фермі. Ми поклали туди зброю, речовий мішок, а потім попрямували дорогою. Мати лежала на задньому сидінні. Я накрив її ковдрою, і вона заснула. Коли подивився в бічне вікно, то побачив, що Мінерва кружляє над хатою в небі...

Ґабріел замовк, а Майя подивилась на стелю. Дорогою проїхала вантажівка, і світло її фар було видно крізь жалюзі. Знову темрява. Мовчання. Здавалось, що навколо них збираються й важчають тіні. Майя почувалася так, ніби вони лежали разом на дні глибокої калюжі.

— І що сталося потім? — запитала.

— Кілька років ми колесили країною, а потім дістали фальшиві свідоцтва про народження й осіли в Остіні, у Техасі. Коли мені було сімнадцять, Майкл вирішив, що нам треба переїхати до Лос-Анджелеса й розпочати нове життя.

— А потім Табула знайшли тебе, і тепер ти тут.

— Так, — тихо сказав Ґабріел. — Тепер я тут.