Розділ «28»

— Прізвище є у всіх, — відповів Ґабріел. — Його немає тільки в рок-зірок, королів та інших людей такого гатунку.

— У Лондоні я називала себе Джудіт Стренд. До цієї країни я приїхала з паспортом, у якому написано, що я громадянка Німеччини Сіґрід Колер. У мене є з собою три запасні паспорти з різним громадянством. Але Майя — моє арлекінське ім’я.

— Що це означає?

— Арлекін обирає собі особливе ім’я, коли йому виповнюється дванадцять чи тринадцять років. Це роблять без ритуалу. Ти просто вирішуєш, як тобі зватись, і розповідаєш про це своїй сім’ї. Імена не завжди мають якесь особливе значення. Французький Арлекін, що зве себе Липою, обрав собі назву дерева з листям у формі серця. Дуже жорстока жінка-Арлекін з Ірландії називає себе Благословенною Матір’ю.

— А чому тебе звуть Майєю?

— Я обрала ім’я, яке дратувало б мого батька. Майя — це інше ім’я богині Деві, дружини Шиви. Воно також означає ілюзію, фальшивий світ почуттів. Саме в це я й хотіла повірити — у те, що можна побачити, почути й відчути. А не в Мандрівників і різні царства.

Ґабріел подивився навкруги в темному маленькому ресторані. Там висіло гасло: МИ ВІРИМО В БОГА. УСІ ІНШІ, ПЛАТІТЬ ДО КАСИ!

— А твої брати й сестри? Вони також блукають по світу з мечами, шукаючи Мандрівників?

— Я була єдиною дитиною. Моя мати з родини сикхів, яка жила в Британії протягом трьох поколінь. Вона дала мені це... — Майя підняла зап’ясток і показала сталевий браслет. — Це називається кара. Він нагадує про те, що не треба робити нічого, що може викликати сором чи ганьбу.

Майї захотілося вийти з ресторану — надвір, вона зможе надягти темні окуляри, щоб Ґабріел не бачив її очей.

— Яким був твій батько? — запитав хлопець.

— Тобі не треба про це знати.

— Він був божевільним? Він тебе бив?

— Звичайно, ні. Він майже завжди був у якійсь іншій країні, намагаючись врятувати Мандрівника. Батько ніколи нам не казав, куди він їде. Ми ніколи не знали, живий він чи ні. Іноді він не вітав мене з днем народження або Різдвом, а потім з’являвся несподівано. Батько поводився так, ніби все було, як треба, і ніби він лише зайшов за ріг на пиво. Думаю, я за ним сумувала. Але я також не хотіла, щоб він повертався додому. Це означало, що нам треба було продовжити мої уроки.

— І він навчив тебе вправлятися з мечем?

— Це була лише частина мого навчання. Мені також треба було засвоїти карате, дзюдо, кікбоксинг, як і стрільбу з вогнепальної зброї різних видів. Батько намагався зробити так, щоб я навчилась мислити. Коли ми робили покупки в крамниці, він міг раптово попросити мене описати кожну людину з тих, кого ми там бачили. Якщо ми разом були в метро, він просив мене подивитися на всіх, хто був у вагоні, і визначити, у якій послідовності я б на них напала. Треба починати з найсильнішого, а потім уже нападати на інших.

Ґабріел кивнув, нібито зрозумів, про що вона казала.

— А що ще він робив?

— Коли я стала старшою, батько наймав злодіїв та наркоманів, щоб вони переслідували мене на вулиці, коли я йду зі школи. Мені треба було помітити їх і придумати, як від них утекти. Мої заняття завжди проходили на вулиці та були справді небезпечними.

Вона вже хотіла описати бійку з головорізами-вболівальниками в метро, але, на щастя, до них підійшла офіціантка з другим гамбургером. Не звертаючи на неї уваги, Ґабріел спробував відновити бесіду.