Розділ «15»

Невміло крутячи ключем, Віккі відкрила багажник. У ньому було повно алюмінієвих консервних банок і пластикових пляшок, які вона везла до станції утилізації. Її збентежило, що їх побачив Арлекін.

Незнайомка поклала ящик з камерою і штатив у багажник. Вона озирнулась на всі боки. Ніхто на них не дивився. Не пояснивши своїх дій жодним словом, вона з тріском відкрила штатив, Де ховала зброю, і вийняла два ножі та меч. Її манери були надто грубими. Віккі згадала, як уявляла собі Арлекінів з золотими мечами, що висять у повітрі на мотузках. А тепер перед нею лежав справжній меч, і, здавалось, він був дуже гострий. Не знаючи, що сказати, дівчина процитувала уривок з рукопису зі збірки листів Айзека Т. Джоунза:

— Коли прийде Останній Вісник, Сатана впаде до найтемнішого царства, а мечі перетворяться на Світло.

— Звучить чудово. — Жінка-Арлекін поклала меч у тубус. — Але поки цього не сталося, я зберігаю клинок свого меча гострим.

Вони сіли в машину, і незнайомка поправила дзеркальце праворуч так, щоб бачити, чи не їде хтось за ними.

— Їдьмо звідси, — сказала. — Нам треба знайти якесь місце, де немає камер.

Вони залишили споруду для паркування, змішалися з машинами, що їхали з аеропорту, і звернули до бульвару Сепульведа. Був листопад, але повітря ще зберігало тепло, і сонячне світло відбивалося на кожному вітровому склі та кожній шибці. Вони їхали через комерційний район дво- й триповерхових будівель, сучасних офісів, напроти яких стояли бакалійні крамниці для емігрантів і манікюрні салони. Людей на тротуарі було небагато: кілька бідняків, кілька старих і божевільний зі скуйовдженим волоссям, схожий на Іоанна Хрестителя.

— За кілька миль звідси є парк, — сказала Віккі. — У ньому немає камер стеження.

— Ви впевнені чи лише здогадуєтесь? — Жінка-Арлекін не зводила очей з бічного дзеркальця.

— Здогадуюсь. Але це логічна здогадка.

Здавалось, ця відповідь розсмішила молоду жінку.

— Добре. Подивимось, чи спрацьовує логіка в Америці хоч трошки краще.

Парк був маленькою смужкою землі з кількома деревами, яка перетинала вулицю, що йшла від університету Лойоли. На стоянці не було нікого, і, як виявилось, там не було жодної камери стеження. Жінка-Арлекін уважно оглянула територію, а потім зняла сонячні окуляри, підфарбовані контактні лінзи й каштанову перуку. Насправді її волосся було чорним і густим, а очі — дуже блідими, лише з натяком на блакитний колір. Вона зробила своє обличчя блідим за допомогою якогось препарату. Термін його дії вже закінчувався, і обличчя ставало сильнішим і навіть агресивнішим.

Віккі намагалася відвести захоплений погляд від футляра з мечем.

— Ви голодні, міс Арлекін?

Незнайомка поклала перуку в дорожню сумку. Вона ще раз глянула на бічне дзеркальце.

— Мене звуть Майя.

— Моє церковне ім’я — Вікторія із Сін-Фрезера. Але я прошу майже всіх звати мене просто Віккі.

— Мудро.

— Ви голодні, Майє?