Розділ «50»

абріел перейшов. Його Світло подолало чотири бар’єри. Розплющивши очі, він побачив, що стоїть нагорі сходів у старому будинку. Він був сам. Було тихо. Через вузьке вікно сочилося слабке сіре світло.

На сходовій площадці перед ним був старомодний стіл, як у вітальні. На столі ваза з шовковою трояндою. Ґабріел торкнувся її цупких гладких пелюсток. Троянда, ваза й простір, який оточував його, були ілюзією, як і об’єкти його власного світу. Лише Світло було постійним і справжнім. Його тіло та одяг, — примарні зображення, — поринули за ним до цього місця. Ґабріел на кілька дюймів витяг із піхов нефритовий меч, і його сталеве лезо виблискувало силою срібла.

Він відслонив мереживні фіранки й подивився з вікна. Був ранній вечір, сонце тільки-но зайшло. Місто з тротуарами й тінистими деревами. На протилежному боці вулиці стояв ряд особняків, поєднаних спільними бічними стінами. Це місце нагадувало йому райони з коричневого каменю в Нью-Йорку або в Балтиморі. У деяких вікнах горіло світло, і віконні штори були пастельного жовтого кольору, як шматки старого пергаменту.

Ґабріел поправив меч так, щоб пасок був на плечі, а піхви торкалися спини. Якомога тихіше юнак спустився сходами на третій поверх. Поштовхом він відчинив одні двері, очікуючи, що на нього нападуть, і побачив порожню спальню. Усі меблі були масивними й темними: великий комод із дзеркалом з латунним оздобленням і ліжко з вигнутим дерев’яним корпусом. Кімната мала старомодний вигляд і нагадала йому фільми, зняті в двадцятих роках двадцятого сторіччя. Він не міг знайти приймач із таймером або телевізор, нічого, що було б новим, яскравим і блискучим. Знизу, з другого поверху, він чув звуки піаніно. Музика була повільною і сумною. Це була проста мелодія, що повторювалася з деякими варіаціями.

Спускаючись, Ґабріел намагався йти так, щоб сходи не скрипіли. На першому поверсі відчинені двері вели до їдальні з довгим столом і шістьма стільцями з високими спинками. У буфеті стояла миска з восковими фруктами. Ідучи холом, юнак пройшов через кабінет із самотньою настільною лампою та шкіряними м’якими фотелями з високими спинками, що переходили в підлокітники. Ґабріел увійшов до задньої вітальні.

Жінка сиділа спиною до дверей і грала на піаніно. У неї було сиве волосся, вона була в довгій чорній спідниці та блідо-ліловій блузці з буфами. Коли Ґабріел наблизився до жінки, підлога заскрипіла, і вона озирнулася. Хлопець злякався, побачивши її обличчя. Воно було блідим і змарнілим, ніби її замкнули в будинку й залишили помирати з голоду. Лише очі незнайомки були живими; яскраві й сильні, вони пильно дивились на хлопця. Жінка була здивована, але не злякана, коли в кімнаті з’явився незнайомець.

— Хто ви? — спитала вона. — Я вас ніколи раніше не бачила.

— Мене звуть Ґабріел. Не могли б ви сказати мені, як називається це місце?

Її чорна спідниця зашелестіла, коли вона попрямувала до нього.

— Ви здаєтесь якимось іншим, Ґабріеле. Імовірно, ви новачок.

— Так. Думаю, ви маєте рацію. — Він відійшов від незнайомки, але вона пішла за ним. — Пробачте, що я вдерся до вашого будинку.

— О, вам зовсім не треба вибачатися. — Жінка схопила його за праву руку, і він не міг її зупинити. На її обличчі з’явилося здивування. — У вас тепла шкіра. Як це можливо? — Ґабріел намагався вирватись, але жінка тримала його з силою, на яку, здавалось, її слабке тіло було не спроможне. Вона злегка затремтіла й нахилилась, поцілувавши тильний бік його долоні. Ґабріел відчув, як його шкіри торкаються холодні губи, а потім гострий біль. Він відсмикнув руку й побачив, що з неї тече кров.

Маленька крапелька крові — його крові — була в кутиках рота жінки. Вона торкнулася краплі крові вказівним пальцем, роздивилась її яскраво-червоний колір, а потім поклала палець до рота. В екстазі, захоплена насолодою, незнайомка затремтіла й заплющила очі. Ґабріел поспішно вибіг із кімнати через хол до парадних дверей. Він намацав засувку, а потім вийшов надвір, на тротуар.

Не встиг він знайти місце, де можна було б сховатися, як вулицею повільно проїхав чорний автомобіль. Він був схожим на чотиридверний седан з двадцятих років двадцятого століття, але в його дизайні було щось незрозуміле. Він радше скидався на абстрактне поняття автомобіля, а не на справжню машину, виготовлену на фабриці. Літній водій здавався замученим і висохлим. Він уважно подивився на Ґабріела, проїжджаючи повз нього.

Блукаючи темними вулицями, Ґабріел більше не бачив автомобілів. Він прийшов до міського майдану, оточеного маленьким сквериком з лавами, естрадою просто неба для оркестру й кількома тінистими деревами. Крамниці з вітринами у триповерхових будинках були на першому поверсі. У верхніх вікнах сяяло світло. Вулицею блукало з десяток перехожих у такому ж старомодному святковому одязі, що й жінка, яка грала на піаніно: чорні костюми, довгі спідниці, капелюхи й пальта, які приховували худі тіла.

Ґабріел почувався надто помітним у своїх синіх джинсах і бавовняному спортивному светрі. Він намагався залишатись у тіні будинків. У вітрині було якесь товсте скло і сталеві рами, що слугували захистом для коштовностей. У кожній крамниці була одна вітрина, і в кожній вітрині одну річ освітлювали вогники. Ґабріел пройшов повз худого лисого чоловіка, обличчя якого сіпалось від судоми. Чоловік витріщався на старовинний золотий годиннику вітрині. Він здавався приголомшеним, майже загіпнотизованим цією річчю. Через двоє дверей була антикварна крамниця з білою мармуровою статуєю оголеного хлопця у вітрині. Жінка з темно-червоною помадою на губах стояла дуже близько від скла й витріщалась на статую. Коли Ґабріел проходив повз неї, вона нахилилась уперед і поцілувала дзеркальне скло.

У кінці кварталу була бакалійна крамниця. Це не був сучасний супермаркет із широкими проходами та холодильними камерами зі скляними дверима, але все здавалось чистим та добре організованим. Покупці з червоними дротяними кошиками для покупок ходили між полицями з товарами. За касовим апаратом стояла молода жінка в білому робочому халаті.

Жінка пильно подивилась на Ґабріела, коли він увійшов до крамниці і рушив проходом, щоб уникнути її допитливих очей. На полицях були коробки й банки без написів. Але на них красувались яскраві малюнки з продуктами й мультяшні зображення дітей та їхніх батьків, що весело всміхались, поїдаючи кашу для сніданку й томатний суп.

Ґабріел узяв коробку крекерів; вона була майже невагомою. Він узяв іншу коробку, зірвав з неї накривку й побачив, що всередині та порожня. Заглядаючи до інших коробок і банок, він перейшов до другого проходу, де на колінах стояв невисокий чоловік і поповнював запаси на полицях. Через свій білий накрохмалений фартух продавця й червону краватку-метелик він здавався охайним та організованим. Чоловік ретельно працював, упевнюючись, щоб кожна коробка стояла боком з наліпкою до покупців.