Розділ «25»

іккі Фрезер дивилася, як Голліс і Ґабріел схопили мотоцикл і поклали його в задню частину фургона.

— Веди, — сказав Голліс і кинув ключі Віккі. Вони з Ґабріелом припали до підлоги біля мотоцикла, а Майя залишалась на передньому пасажирському сидінні з дробовиком на колінах.

Фургон повернув на захід і зник у вузьких жилих вулицях, що тяглися через Голлівудський пагорб. Ґабріел увесь час запитував Майю про свою родину. Здавалось, йому не терпілося якнайшвидше про все дізнатись.

Віккі мало знала про Мандрівників і Арлекінів, тому уважно слухала їхню розмову. Здатність переходити до інших світів, здавалось, була генетичною, успадкованою від одного з батьків або родича, але час від часу нові Мандрівники з’являлися в сім’ях, де не було тих, хто мав цей дар. Арлекіни зберігали докладні родоводи Мандрівників минулого, і саме тому Шип знав про Ґабріелового батька.

Голліс жив за кілька кварталів від своєї школи капоейри, розміщеної на першому поверсі будинку. Це був район особняків, які мали парадні двері й клумби, але на їхніх стінах і дошках для оголошень були розприскані графіті — розмазані лінії. Коли вони звернули з Флоренс-авеню, Голліс попросив Майю перейти в задню частину фургона. Сидячи попереду, він щоразу просив Віккі зменшити швидкість, коли бачив групи молодиків, які носили завеликий одяг і блакитні бандами. Щоразу, коли вони зупинялися біля цих ватаг, Голліс тиснув юнакам руки і звертався до них на вуличні прізвиська.

— Дехто може прийти сюди й запитати про мене, — казав він їм. — Кажіть, що вони потрапили не туди.

В’їзд до Голлісового помешкання з двома спальнями був перегороджений воротами з густої сітки з уплетеними пластиковими смужками. Як тільки фургон в’їхав на подвір’я і зачинились ворота, його вже не було видно з вулиці. Голліс відчинив задні двері, і вони зайшли до оселі. У всіх кімнатах було чисто й прибрано, Віккі не помітила жодних ознак жіночої присутності. Фіранки з простирадл прикрашали вінка; апельсини зберігались у чистій накривці від автомобільного колеса, а в одну з кімнат господар позносив штанги, перетворивши її на спортивний зал.

Віккі сіла за кухонний стіл поруч із Ґабріелом і Майєю. Голліс витяг з комірчини штурмову зброю, вставив набої і поклав зброю на кухонний стіл.

— Ми тут у безпеці, — сказав він. — Якщо хтось нападатиме на будинок, я відверну його увагу. Ви перестрибнете через мур до сусідського заднього двору.

Ґабріел похитав головою.

— Я не хочу, щоб через мене хтось ризикував життям.

— Мені за це платять, — сказав Голліс. — А Майя робить це безкоштовно.

Усі дивилися, як Голліс наливає воду в чайник і ставить чай. Він відчинив холодильник і витяг хліб, сир, полуниці та два спілих манго.

— Ви всі, мабуть, зголодніли? — запитав він. — Думаю, у мене достатньо їжі.

Віккі вирішила приготувати фруктовий салат, а Голліс робив бутерброди з сиром, смаженим на рашпері. Віккі подобалось стояти за столиком і нарізати полуницю. Сидячи поруч із Майєю, вона почувалася незручно. Жінка-Арлекін здавалась виснаженою, але вона не могла дозволити собі бути розслабленою. Віккі подумала, що, мабуть, тяжко прожити життя, завжди перебуваючи напоготові когось убити, постійно чекаючи, що на тебе нападуть. Вона згадала лист про Пекло, якого Айзек Т. Джоунз написав своїм вірянам. Звичайно, Пекло справді існувало. Пророк бачив його на власні очі. «Але вас, мої брати й сестри, найбільше має непокоїти Пекло, яке ви створюєте у ваших серцях».

— Коли ми були у фургоні, ти розповідала мені дещо про Мандрівників, — сказав Ґабріел Майї. — А що далі? Розкажи мені про Арлекінів.

Майя поправила ремінець футляра з мечем.

— Арлекіни захищають Мандрівників. Це все, що тобі треба знати.

— Чи є у вас якісь керівники і правила? Хтось наказав тобі поїхати до Америки?