Розділ «25»

Віккі повернулась до Ґабріела.

— Лев Храму, Арлекін, який захищав Пророка, походив з юдейської родини.

Здавалось, це втішило Голліса.

— Ви знаєте, я був у тому містечку в Арканзасі, де лінчували Айзека Джоунза. Тридцять років тому Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення та деякі юдейські общини зібралися разом і встановили дошку на честь Захарії Голдмена. Вони зробили це як вияв братерської любові та миру, бо цього Арлекіна вбили ломом два расистські виродки.

— Чи були колись збори Арлекінів? — запитав Ґабріел. — Члени різних угрупувань колись зустрічалися в одному приміщенні?

— Цього ніколи не буде. Арлекіни поважають хаотичність битви. Ми не любимо правил. Сім’ї Арлекінів пов’язані одна з одною шлюбними узами, традиціями та дружбою. Деякі сім’ї були союзниками протягом століть. У нас немає обраних лідерів або конституції. Це просто арлекінський спосіб дивитись на світ. Деякі Арлекіни борються, бо така наша доля. Інші — щоб захистити свободу. Свобода — це не тільки можливість купувати чотирнадцять видів зубної пасти чи божевілля, яке наштовхує терористів на думку висадити автобус у повітря. Свобода — це толерантність. Вона дає людям право жити й думати по-новому.

— Я все ж хочу знати, що означає «прокляті плоттю, врятовані кров’ю», — сказав Голліс. — Про чию кров ти кажеш? Табула, Арлекінів чи Мандрівників?

— Вибирай сам, — сказала Майя. — Мабуть, їх усіх.

В оселі була лише одна спальня. Голліс запропонував двом жінкам спати разом у ліжку, а він сам і Ґабріел ляжуть у вітальні. Віккі могла б сказати, що Майї ця ідея не сподобалась. Тепер, коли Майя знайшла Ґабріела, вона, здавалось, почувалася незручно, коли він був поза полем її зору.

— Усе буде добре, — прошепотіла Віккі. — Ґабріел лише за кілька футів від нас. Якщо хочеш, ми можемо залишити двері відчиненими. До того ж у Голліса є рушниця.

— Голліс — найманець. Не знаю, наскільки він хоче жертвувати собою.

Майя пройшлася кілька разів від вітальні до спальні, ніби запам’ятовувала розташування дверей і стін. Потім зайшла до спальні й помістила клинки двох своїх ножів між корпусом ліжка і матрацом. Обидва руків’я були ззовні. Опустивши руку донизу, вона одразу змогла б витягти ніж із піхов. Нарешті вона лягла з одного, а Віккі — з іншого боку.

— На добраніч, — побажала Віккі, але Майя не відповіла.

Під час канікул Віккі не раз спала зі старшою сестрою та кузинами і звикла до їхніх неспокійних рухів. Майя була зовсім іншою. Жінка-Арлекін лежала прямо на спині, а її руки були стиснуті в кулаки. Вона мала такий вигляд, ніби на тіло тисне великий вантаж.