Розділ «73»

– Звичайно, я ввесь Париж пішки обходила. Якщо отак прямо піти, – вона показала вздовж вулиці, – вийду на бульвар Себастополь, а там на метро двадцять хвилин…

– У тебе телефон є? – запитав Нік.

Дівчина простягла йому візитну картку і, ще раз мило всміхнувшись, кивнула на прощання.

Лежачи у своєму номері-вагончику, Нік довго думав про Tatjanу, про те, чому він вибрав для знайомства саме її. Може, через ім’я. Може, через щирий вираз обличчя та красиві великі очі, немов створені для того, щоб виказувати подив чи ніжність.

За одноманітним готельним сніданком Нік згадав про П’єра – себто Петра Терещенка, високого чоловіка з короткими вусиками. Ось, власне, й усе, що він про нього знав. Якщо, звичайно, це був той П’єр, про якого згадував Вайнберг. Але в Парижі було тільки одне представництво «Аерофлоту», а в нім, схоже, працював тільки один П’єр. Залишалося познайомитися з ним ближче.

Уранішні роздуми перервала вже знайома по попередньому сніданку дама в джинсах і светрі. Тільки цього ранку на ній був бордовий светр. Вона попросила дозволу сісти за стіл до Ніка. Він кивнув, і тепер вона сиділа навпроти, відкушувала маленькими шматочками круасан, запивала кавою й поглядала на Ніка, немов чекала, що він заговорить першим. Не дочекавшись, запитала, на якому поверсі він живе. Потім – як його звуть.

Нік відповідав ввічливо, але не дуже охоче, і врешті-решт вона замовкла, але перед цим встигла відрекомендуватися – Крістіна. Чомусь пошепки повідомила, що працює масажисткою на Сен-Дені. Чекала якоїсь особливої реакції на це повідомлення, але, не дочекавшись, похнюпилася.

Увечері Нік знову став під деревом біля печі на коліщатках, де той самий марокканець торгував смаженими каштанами.

Спочатку із зазначеного представництва вийшли клерки, серед них і Tatjana. Нік провів її поглядом, відзначивши, що вона відразу відкололася від колег і побрела вздовж вулиці сама. Хвилин через десять із дверей представництва вийшло ще кілька людей, але високого чоловіка з короткими вусиками серед них не було.

Він з’явився хвилин через двадцять. Вийшов і замкнув ключем товсті скляні двері. На нім був довгий чорний плащ і чорний капелюх. На ремінці висів елегантний шкіряний портфель. Відсунув рукав і подивився на годинник. Повільно попрямував у бік Тріумфальної арки. Нік ішов за ним на відстані десь десяти метрів. Стежити за П’єром було легко – він був на голову вищий за більшість перехожих. Нік пірнув услід за ним у підземний перехід станції метро «Георг П’ятий». Зайшов у сусідні двері того самого вагона метро. Тут треба було зосередитися. Пасажирів було дуже багато.

Непомічений Нік довів П’єра до китайського ресторанчика в незнайомому передмісті Парижа. Залишившись на вулиці, Нік відчув голод і злість. Злість, імовірно, і була пов’язана з голодом. Просто Нік розумів, що там, у теплі й затишку ресторанчика, смачно вечеряє його клієнт, а йому доведеться невідомо скільки стирчати на холодному вітрі вечірньої вулиці.

Притулившись до дерева, Нік дивився тупим втомленим поглядом на двері ресторанчика. Дивився, поки звідти не з’явився П’єр разом із лисуватим кремезним чоловіком у коричневій дублянці. Вони зупинилися перед рестораном, попрощалися. «Якщо будуть новини – відразу повідомлю!» – пообіцяв П’єру лисуватий і підійшов до припаркованого біля краю дороги сріблястого «пежо-407». П’єр почекав, поки машина поїде. Нік помітив на його обличчі нервовий, невдоволений вираз.

На безлюдній вулиці йти просто за П’єром було безрозсудно, і Нік почекав, поки клієнт відійде метрів на п’ятдесят. П’єр ішов повільно, мовби на ходу обмірковував щось. Нік безшумно йшов за ним по іншій стороні вулиці, швидко переходячи від одного дерева до іншого. Дерева були молоді, і в денний час сховатися за тонкі стовбури було б неможливо.

Нарешті П’єр зайшов у двері приватного двоповерхового будинку.

Нік почекав кілька хвилин. Помітив, як по черзі засвітилися три фасадні вікна.

Потім пройшов далі, перетнув вулицю і, неспішно повертаючись назад, звернув увагу на номер будинку, в якому жив П’єр. Мідні цифри номера були прибиті до дверей – 134. Залишалося знайти назву вулиці. Нік зупинився неподалік – он же китайський ресторанчик, в якому П’єр вечеряв. У шлунку вили вовки. Захотілось їсти, і Нік зайшов усередину.

Тут же підійшов молодий китаєць, простягнув уперед руки, показуючи, що готовий сам повісити в гардероб куртку Ніка. Нік здався.

Читаючи меню, він помітив на столику, окрім звичайних чергових приборів, і кілька візитних карток ресторану. Відразу ж засунув одну в нагрудну кишеню.

Після цього з почуттям виконаного обов’язку замовив собі качку з апельсинами і червоного вина. Вино принесли в півлітровій карафі. Поки готували качку, Нік маленькими ковтками пив терпке червоне вино і згадував Сахна, як вони пили разом і як дико напивався Сахно сам. Згадував підготовку «міни», яку вони «заряджали» отаким червоним вином.