Розділ «73»

Там розгорнути велику мапу виявилося нелегко, й Нік запропонував почастувати дівчину кавою де-небудь у кафе й заразом розкласти мапу на столику, щоб знайти цю вулицю. Tatjana на подив легко погодилася.

У кафе вони просиділи майже до десятої. Вулицю на мапі дівчина знайшла швидко і намалювала олівцем лінію від Єлисейських Полів до рю де Клерí. Потім пили каву та їли морозиво. Tatjana розповіла, що родом із Білорусі. Після розвалу Союзу батьки переїхали з нею в Москву. Батько, колишній партійний працівник, отримав пост у Мінсільгоспі Росії, й він же подбав, аби дочці дісталася робота за кордоном. Сама вона тільки минулого року закінчила романо-германський факультет МДУ і вже п’ятий місяць працює в Парижі. Тут її зарплати вистачає на життя й на малесеньку однокімнатну квартирку в Бельвілі – арабсько-китайському квартальчику неподалік знаменитого кладовища Пер-Лашез.

Вона говорила без угаву, ніби до цього всі п’ять місяців паризького життя мовчала. Нік слухав її з цікавістю і навіть, здавалося, захопився її звичайними, якщо не сказати банальними розповідями. Тільки після першого ж її запитання до нього усмішка зникла з його лиця.

– Ви одружені? – запитала Tatjana.

Після паузи, важко зітхнувши, Нік розповів їй про загибель своєї дружини і сина.

Сказав, що дружину теж звали Танею, а сина – Володькою.

Далі вона не розпитувала. Посидівши мовчки хвилин десять, вони знову заговорили, але вже на відсторонені теми, про Париж, про людей.

Нік запитав про співробітників, як їй працюється.

Мимохідь вона пройшлася по своїх колегах, згадуючи імена, що нічого не говорили Ніку.

– А у вас працює такий собі П’єр?… – запитав Нік.

– П’єр? Високий, із короткими вусиками?

Нік удав, що згадує, потім кивнув.

– Це Петро Терещенко, його всі П’єром називають… Він сам так відрекомендовується.

Уперше в житті Ніка проводжала додому дівчина. Вони дійшли до готелю.

Рю де Клерí була безлюдною. По краях вузьких тротуарів стояли із певною періодичністю зелені сміттєві баки, набиті вщерть обрізками матерії.

– Дивись, яке гарне, – щиро вигукнула Tatjana, взявши згори бака шматок блискучої синьої тканини. У жовтому світлі ліхтарів тканина заграла в руках у дівчини. – Це кристалін… зараз наймодніше…

– Тут швейні майстерні, – Нік кивнув поглядом на вікна другого поверху навпроти готелю.

Tatjana згорнула шматочок синього кристаліну й поклала в сумочку. Вздовж вулиці промайнув порив холодного вітру, і дівчина підняла комір лисячої шубки.

– Я піду, – всміхнулася вона.

– А ти дорогу знайдеш?