Розділ «58»

Увечері йому подзвонив Георгій.

– Ну як наш штаб? – запитав він.

– Сьогодні мною зацікавилися. Тепер вони стежать за мною, а я за ними.

– Чудово! Згодом, напевно, ще цікавіше буде. Гаразд, завтра передзвоню! – сказав Георгій. – Так, фотографії у тебе в кабінеті у сейфі. Спасибі!

Поклавши мобільник на підвіконня, Віктор тільки похитав головою. Як це все легко виходило! Щоб передати фотографії, потрібно було тюпачити під дощем і підсовувати їх під перегородку телефону. А щоб отримати їх знов, треба було всього лише заглянути у свій власний сейф!

Третій день спостереження за штабом прикордонних військ показав Віктору, що він когось дратує. Спочатку все йшло спокійно, і ніхто до чергової «вісімки» не підходив. Із вікна на другому поверсі теж ніхто не виглядав. Але коли після півгодини стеження він крутнувся навколо клумби і поїхав назад, за ним слід у слід рушив зелений газик із лисим вилицюватим водієм. Помітивши його, Віктор спочатку не надав його появі у дзеркалі заднього огляду особливого значення, але вже через кілька хвилин йому довелося спостерігати за газиком більш уважно. Вже на перехресті Володимирської та Прорізної газик штовхнув його «вісімку» ззаду, а коли Віктор обернувся, то замість вибачливого виразу побачив зухвалу посмішку лисого водія. Після цього газик спробував двічі виштовхнути «вісімку» на зустрічну смугу, але це йому не вдалося, як, утім, не вдалось і Віктору відірватися від переслідування. Було зрозуміло, що газик пустили за Віктором, аби попередити його про «погану поведінку». Хвилин двадцять повисівши на хвості й «м’яко» похуліганивши, він відстав.

Віктор повернувся до райвідділу задумливий і злий. Хотів спочатку подзвонити Георгію, але склянка свіжого чаю охолодила його запал. Георгій сам подзвонить увечері, й тоді Віктор йому все розповість.

За вікном раптом з’явилося сонце, й одночасно з його появою на столі задзвонив телефон.

– Вітю, – з трубки пролунав голос Рефата. – Є новини! Ти знаєш, де Конча-Озерна?

– Так.

– Це далеко від Києва?

– Ні, хвилин двадцять.

– Візьми фотографії та з’їздь туди. Будинок двадцять вісім, вулиці немає. Там живе Валентин Тарнавський, який відправив листа до Саратова, пам’ятаєш? Покажи йому фото, якщо він упізнає четвертого, то розпитай його про знайомство. Саратов уже підтвердив особу четвертого. Залишилась остання перевірка.

Віктор спустився вниз.

– Ну як «вісімка» після «мазди»? – трохи уїдливо запитав біля входу черговий міліціонер із «акаемом» на животі.

– Нічого, бігає, – спокійно відповів Віктор, сідаючи в машину.

Уже під’їжджаючи до Кончі-Озерної, він звернув увагу на вишневу «дев’ятку», яка вже хвилин двадцять, якщо не більше, висіла у нього на хвості.

В’їхавши через арку в письменницьке селище, він зупинив машину й озирнувся. Вишнева «дев’ятка» проїхала далі по шосе.

«Здалося», – подумав Віктор.

Двері йому відчинила висока красива жінка із заспаними очима.