Розділ «55»

– Я скоро передзвоню, – нарешті мовив співрозмовник і поклав трубку.

Він дійсно передзвонив досить скоро, хвилин через двадцять. Голос його звучав пригнічено, але про Сахна він ні слова не сказав.

– Нікуди не йдіть, вам подзвонить давній знайомий.

У Ніка також не було бажання йти під дощ. Як, утім, і інших бажань теж.

Він заварив собі чаю, знову став перед відчиненим вікном, поставивши чашку на підвіконня. Знову відчуття скам’янілості, тваринного спокою, цілковитої байдужості охопило його. Він навіть не відразу обернувся на телефонний дзвінок, що прозвучав.

– Нік? Це Іван Львович, – почувся звідкись іздалеку голос, що негайно відгукнувся луною.

– Іван Львович? – здивувався Нік. – Ви де?

– Далеко. У Києві. У мене для вас сумні вісті… Навіть не знаю, як сказати… Річ у тому, що ваші дружина і син… загинули…

Нік закам’янів.

– Що? – насилу вимовив він. – Що ви сказали?

– Ми-ко-ло, – повільно заговорив Іван Львович, мовби розбиваючи слова на склади. – Мені дуже шкода… Пожежа… Вони, видно, підтоплювали… було холодно… Ми вас вивеземо днями… Забудьте поки що про всі справи… Чекайте дзвінка, тримайтеся…

Нік опустив трубку, з якої нудно і монотонно лунали часті гудки. Вони звучали спочатку тихо, так тихо, що Нік, усе ще тримаючи в руці трубку, забув про неї. На очі набігли сльози, але водночас повернулася внутрішня душевна скам’янілість, і сльози поповзли вниз, ніби абсолютно незалежно від Ніка, мовби продовження дощу, що йшов за вікном.

І голосніше зазвучали короткі гудки з трубки в опущеній руці. Нік глянув на трубку, як на щось чужорідне. Захотілося звільнити від неї руку, і він поклав трубку на місце.

Повільно озирнувся, оглянув мокрими очима квартиру, що здалася у цей момент напрочуд чужою.

Вийшов. Постояв біля будинку, відчуваючи, як важчає одяг, насичуючись дощем, як вода струмує по волоссю, затікає по шиї за спину. Рука полізла в кишеню джинсів. Він витягнув дві двадцятки. Куди тепер? Навіщо?

Стискуючи в руці дві двадцятки, він пішов у бік центральної площі. Не думаючи ні про що.

Став на знайомій автобусній зупинці під прозорим дахом.

Через дорогу від нього тьмяно горіло світло у вже зачиненому кафе, де він кілька разів пив каву з білими «мишками». Погляд пішов далі, праворуч. Зупинився на вивісці «Вайсбрау», що світилася зеленим неоном. Йому захотілося випити. Напевно, це бажання і вивело його на вулицю, під дощ. Але тільки зараз воно сформулювалося, заявило про своє існування.

Він зайшов у пивницю. Заглянув із коридорчика, в якому висів автомат з продажу сигарет, до зали, де від неробства біля стійки офіціант базікав про щось із барменом. Тільки за одним довгим дерев’яним столом сиділи один навпроти одного два чоловіки у светрах. Пили пиво з великих келихів. Між ними на тарілці лежали два кренделі, посипані сіллю.

– Бітте, герайн! – відволікся від бесіди з барменом офіціант, обернувшись на звук дверей, що відчинялися.