Розділ «51»

Нічого хорошого від цього дня він уже не чекав. Навпаки, уявив собі, що ось зараз задзвонить телефон, і знайомий голос зажадає, щоб вони за годину виїжджали в Трір. І що йому Нік відповість? Що Сахно поїхав до вечора кататися та прихопив із собою рушницю з оптичним прицілом і глушником? Маячня!

Навіщо він узяв із собою валізу?

Нік раптом пов’язав воєдино в голові розбиту учора фару лімузина та сьогоднішній такий похмурий і серйозний від’їзд Сергія. А що коли він учора зчепився з кимось, а сьогодні поїхав розставити крапки над «i»? В будь-якому разі Ніку було зрозуміло, що сьогоднішній різкий від’їзд Сергія пов’язаний із його вчорашнім днем. Але хоч би з чим він був пов’язаний, нічого хорошого з цього вийти не могло.

Нік пройшовся по квартирі, зупинився над пакетом із речами Погодинського. Згадав, що збирався викинути куди-небудь чимдалі його кредитні картки та чекові книжки. Відійшов до вікна, вдихнув свіжого повітря.

Відповідь на виниклу проблему прийшла сама собою – треба просто піти прогулятися. Нехай дзвонять. Просто нікого не буде вдома. Ні, буде, звичайно. Черепаха Ніна залишиться в квартирі, але до телефону вона навряд чи підійде.

Приємний вітерець освіжив обличчя, відвернув увагу. Пройшовшись учорашнім маршрутом, Нік вийшов на центральну площу Ойскірхена, і ноги самі довели його до вже знайомого кафе з високими круглими столиками та грибками-табуретами. Узявши собі каву та білу мишку-пастилу за десять пфенігів, він усівся обличчям до прозорої скляної стіни кафе. Тепер спокій помалу повертався до Ніка. Він був поза досяжністю телефонних дзвінків і команд, які не міг виконати. Йому й не хотілося зараз виконувати будь-які команди. Він був тимчасово вільним. Але настільки тимчасово, що навіть думати про це боявся.

Дивився крізь скло на площу.

«І чого тут так багато аптек? – подумав, пригубивши міцної кави. – Може, люди тут частіше хворіють? Чи, навпаки, живуть довше і тому їм у старості потрібно багато пігулок і вітамінів?»

Якось самі собою думки потекли в цьому напрямі й від аптек перескочили до самого містечка, маленького та нудного, в якому, здавалося, робити було зовсім нічого. Хіба що тільки хворіти й лікуватися.

Мимо пройшла старенька з візком для покупок, наповненим однаковими пакетами з червоним написом «Норма». Обличчя її здалося Нікові знайомим.

Власне, він тут бачив тільки оцю стареньку.

Вона раптом обернулась і помахала Нікові рукою, теж упізнавши його. Зайшла в кафе, залишивши візок із покупками на вулиці біля дверей.

– Доброго ранку, юначе, – сказала всміхаючись. – Як ваша черепаха?

– Добре, – відповів Нік по-німецьки.

– Ви ж нещодавно у нас живете? Вам подобається тут?

– Так, красиве місто…

– Ви приходьте до мене на обід сьогодні, я суп із капусти зварю. Прийдете? Нудно, знаєте, одній. Син рідко приїжджає…

Нік кивнув.

– Квартира три, приходьте о пів на першу.

Нік провів її поглядом, ковтнув кави і закусив білою цукерковою мишкою. У принципі, запрошення старенької прийшлося дуже до речі. Ще один привід не сидіти у себе в квартирі.