Розділ «42»

Озирнувся на всі боки – він сидів у порожньому ряду і навпроти нікого не було. Тільки ззаду, де були місця для курців, налічив дванадцятеро пасажирів.

Незабаром знову поруч зупинилася стюардеса. Простягнула йому тацю з їжею.

– Щось іще будете?

– Так, колу.

У аеропорту Гетвік, пройшовши через паспортний контроль, Віктор виринув у фойє і тут же побачив дівчину з табличкою, на якій було неправильно написане його прізвище. Підійшов, сказав: «Це я», – і вказав пальцем на табличку.

– О’кей, – вона всміхнулась і жестом запросила йти за нею.

Віктор на ходу крутив головою навсібіч – все йому було цікаво, всі барви здавались яскравішими, ніж на батьківщині. Дивом він не загубив з виду цю дівчину. Вона вже виходила на вулицю. Наздогнав, пішов поруч.

Чорний «форд-мондео» привіз його в готель «Кенсингтон-парк». Дівчина, що нічого не розуміла по-російськи, допомогла, однак, оселитися, вручила пластикову теку з якимись паперами. Звернула його увагу на верхній аркуш. Віктор зрозумів, що це була програма конференції – дати і час.

Уже всівшись на м’яке ліжко у своєму номері, він важко зітхнув, подумавши про те, що навіть англо-російського словничка з собою не взяв. Як же йому тепер тут обходитися?!

Задзвонив телефон. Віктор здивовано озирнувся. Підійшов, зняв трубку.

– Здрастуйте, – прозвучав милий жіночий голос. – З приїздом! Мене звуть Віка, я буду вашою перекладачкою на конференції.

– А ви звідки? З Лондона? – запитав Віктор.

– Я в посольстві працюю. Якщо ви не проти – через півгодинки я до вас підійду познайомитись і допомогти розібратися в паперах, вам же дали документи конференції?

– Так.

Настрій у Віктора після розмови з Вікою покращав. Найдошкульнішу проблему було розв’язано. Він вирішив уважніше вивчити номер. Побачив маленький холодильничок – відкрив і обімлів, виявивши там десятків зо три маленьких пляшок. Розгледів серед них і знайомі наклейки: «Абсолют» і «Фінляндія». До стіни на кронштейні кріпився телевізор. Під ним на столику лежав пульт.

– Європа! – захоплено вирвалось у Віктора. Приліг на ліжко й розслаблено втупився в чисту білу стелю.

Віка виявилася привабливою блондинкою років тридцяти, стрункенькою і зі смаком одягненою. Вона насамперед простягла руку, потім узяла теку з паперами конференції, проглянула. Переклала програму на сьогодні – виявилося, що вже через дві години починалося перше засідання.

– Ви одружені? – запитала Віка несподівано.

– Так.

– Якщо захочете щось купити дружині – із задоволенням допоможу! – сказала після паузи.