Розділ «42»

До півночі приїхав Занозін, і вони всілися вже удвох на кухні. Мишко витягнув із портфеля пляшку коньяку «Одеса».

Віктор зазирнув у кімнату. Побачив, що сумка його вже зібрана, а Іра панькається з Яночкою в спальні. Повернувся й дістав чарки, половинку лимона з холодильника, банку шпротів.

– Ви вже були в Лондоні? – запитав Мишко.

– Давай на «ти», – махнув рукою Віктор. – Ніде я не був, окрім Москви, Чернівців і Житомира!

– А пива можете привезти… тобто можеш?

– Якого пива?

– Ну якесь там… англійське…

Віктор кивнув.

Випили по чарці коньяку, і час пішов із прискоренням. У якийсь момент Віктор зрозумів, що потрібно переходити на воду, і дістав мінералку.

Так вони і не лягли до ранку. А о шостій уже вийшли до машини – добре, що пряма дорога в аеропорт починалася майже від самого будинку.

Коли «боїнг» одірвався від землі, Віктору чомусь стало сумно. Стало щемно від думки про цю землю, від якої він щойно відірвався. Захотілося назад, але це було лише миттєве бажання.

Літак перетинав від низу до верху легкі хмари, і в круглий ілюмінатор раптом ударило яскраве вранішнє сонце. Віктор примружився.

Хвилин через п’ятнадцять поруч зупинилася молоденька стюардеса з баром на коліщатках.

– Що питимете?

– А що є?

– Вино, горілка, шампанське, віскі, пиво, кола…

– А скільки кола коштує? – обережно запитав Віктор.

– Усе безкоштовно.

– Тоді віскі, – зрадів Віктор.

Отримавши скляночку віскі з льодом, він підніс її до носа, понюхав. Він уже пробував віскі раніше, але не міг згадати, сподобалося воно йому чи ні. Пригубив. Ніби сподобалося.