Бабина каша – страва на яйцях і маслі, що її за звичаєм готує баба-повитуха та приносить на хрестини у горщику. Всі присутні торгуються за право розбити горщик. Найвищу ціну мусить дати хрещений батько дитини. Йому й дістається горщик з кашею, якого він, піднявши високо над столом, розбиває об ріг так, щоб черепки й каша лишилися на столі. Іноді горщик розбивають качалкою для тіста, тоді каша лягає на стіл горбочком. Зрізавши верхню засмажену шкуринку та поставивши на неї чарку горілки або варенухи, кум подає все це породіллі з побажанням здоров'я їй та дитині. Кожен із гостей на хрестинах бере собі грудочку каші, а молоді жінки ще й черепок. Це має забезпечити молодому подружжю продовження роду. Роздача каші супроводжується приказкою: "Роди, Боже, жито-пшеницю, а в запічку – дітей копицю".
Подекуди цей звичай зберігся в дещо трансформованому вигляді: готує кашу не баба, а господиня дому або старша жінка з родини; кашу купують, а не розбивають, тощо.
Видів обрядової їжі в Україні чи не найбільше у світі. Давайте пригадаємо хоч деякі з них.
Шишки – весільне обрядове печиво, що його випікають із коровайного тіста. Розкачують смугу тіста й роблять з одного боку насічки, зубці. Потім стрічку згортають, перевертають зубцями догори й "підперізують" качалочкою з тіста. Це і є шишки. Виготовляють їх і в інший спосіб – маленькими плетінками на зразок колачиків, у формі пташок чи булочок. Шишками оздоблюють коровай і лежень; їх дарують під час застілля гостей, яким не вистачило короваю, коровайниць; ними запрошують на весілля.
Коровай – обрядовий хліб, поширений серед багатьох слов'янських народів. Але для української обрядової традиції коровай як символ має особливе значення, використовується у численних обрядових діях і вирізняється багатоманітністю варіантів. Коровай як обрядовий атрибут має глибокі традиції.
У давньоруській літературі нерідко зустрічаються згадки про цю ритуальну язичницьку страву, що засуджувалась офіційними церковними колами. Однак висока престижність короваю як обрядового хліба сприяла стійкості цього елемента культури й навіть зміцненню його символічного статусу.
Особливе значення коровай має в українському весіллі. Відсутність короваю означає неповноцінність обряду, а людина, яка з бідності, сирітства чи якихось інших причин позбавлена весільного короваю, одержувала прізвисько (а то й прізвище) Безкоровайний.
Недарма про людей, наділених особливим почуттям власної гідності, кажуть: "Сидить, мов коровай на весіллі". Весільний коровай випікають із найкращих сортів борошна, із розчинного тіста на маслі, яйцях.
Зверху його оздоблюють виробами з тіста: шишками, голубками, жайворонками, качечками, квіточками, колосками тощо. Крім того, коровай прикрашають зеленню барвінку, ягодами або цвітом калини, червоними стрічками, подекуди – гілками плодових дерев, оплетеними тістом, пов'язують червоним рушником.
До короваю шанобливо ставляться від початку його виготовлення найбільш поважними жінками-коровайницями й до розподілу старшим дружкою в кінці весільного застілля й роздачі "на мир Божий". Ще й досі при виготовленні короваю дотримуються звичаїв, що йдуть з глибокої, сивої давнини.
Посадивши коровай у піч, коровайниці піднімають до стелі діжу, танцюють з нею, співаючи величальних пісень. Навіть вода, якою коровайниці миють від тіста руки, набуває особливого значення. Вони символічно вмивають нею всіх присутніх на обряді, цілуються навхрест, а потім, співаючи, воду виливають під родюче дерево: щоб вишеньки розвивались, щоб дітоньки любувались.
Коровай як символ завершення аграрного року випікають й на обжинки; разом із обжинковим снопом вія є одним із найважливіших атрибутів свята врожаю.
Веря – весільний обрядовий хліб, різновид колача, лежня. Слугує він здебільшого для обміну між весільними родинами: молодий привозить верч для тещі, а молода – для свекрухи. Форма його овальна, яків лежня, однак прикрасами зверху він оздоблюється рідко.
Дивень виробляють найчастіше з плетінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з'єднують, щоб утворилося замкнене коло. Дивень прикрашають очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, а зверху чіпляють так звану квітку з жита, калини, квітів (живих або штучних). У деяких районах взагалі не випікають хлібинку, а обмежуються гілочками, запеченими на спеціальних рогачиках і прикрашеними стрічками, квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через дивень молода дивиться на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Коли печуть дивень, загадують про те, яке буде в молодих майбутнє подружнє життя. Якщо дивень удається, то й життя має бути щасливим. Садячи його у піч, примовляють: "Світи, жар, у печі ясно, печись, дивень, красно: гостям – на велике диво, молодим– на щастя, на долю, на свою родину. Печись, дивень, не схились, не пригори, молодим серця та й не зсуши!"
Калач – обрядовий хліб. На весіллях, крім короваю, печуть й інше печиво, серед якого калач посідає не останнє місце. Виготовляють його із вчиненого тіста, як правило, плетеним з трьох-чотирьох качалочок. Калачі часто випікають завернуті у великий овал, нерідко з діркою посередині. Роблять і маленькі калачі розміром з кулак – для обдарування під час застілля, для почесних батьків, для обміну між родами тощо. У тих районах, де випікають коровай, калачі мають допоміжні, менш престижні функції: ними обмінюються роди, маленькими калачами запрошують на весілля; великі дарують на перезві.
Лежень – весільний обрядовий хліб, різновид колача. Проте лежень роблять завжди овальним і великим – як із плетінки, так і з цілої довгастої хлібини. Зверху, подібно до короваю, прикрашають оздобами з тіста. Ділять його на другий день весілля, а доти він лежить на столі перед молодими, чекаючи своєї долі (звідти, мабуть, і його назва).
У деяких районах Полісся лежень – це назва різдвяного хліба, що лежить на столі протягом усіх святок аж до Водохрещі.
У цілому ж коровай, дивень, колач, лежень і верч виконують подібні функції, різняться за формою та районом поширення.
Жайворонки (сороки) – печиво, що випікають на свято Сорока святих (19 березня). Господиня робить у цей день 40 книшиків, колачиків, бубликів або булочок, схожих за формою на пташок. Для цього з маленького шматочка тіста роблять качалочку, зав'язують її вузликом, розплескують кінці, наче гребінчик і хвостик, та запікають. Цих жайворонків їдять протягом дня, причому обов'язково діти (як свої, так і чужі). Тому вони ходять по хатах, і їх пригощають жайворонками.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люба моя Україна. Свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети та повір'я українського народу» автора Шкода М.Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Не сіки на головосіки! (харчові звичаї та заборони)“ на сторінці 2. Приємного читання.
