Етруська золота фібула
Погребальна камера етруських лукумонів
обміну і рабів родова демократія розпадається, і серед одноплемінників виділяється військово-жрецька знать - лукумони (lauchme, lucumones). Соціальну основу їхнього панування складали землі, раби і клієнти. Про застосування рабської праці свідчать ритуальні вбивства в усипальнях знаті і гладіаторські бої при похованні лукумонів і царів.
В етруському суспільстві, крім рабів, існували такі категорії залежних людей, як лаутні та етера, тобто підневільне сільське населення, яке нагадувало статус спартанських ілотів, фессалійських пенестів і царських людей на Сході.
Лаутні - це залежні люди, включені в домашню общину свого покровителя патрона. Більшість лаутні, як свідчать їхні імена, були іноземцями. У категорію лаутні потрапляли вільні, які через заборгованість і інші біди були у підпорядкуванні аристократів. Становище лаутні було спадковим: їхні діти і внуки залишалися в стані лаутні. Таким чином, лаутні - це патріархально-залежні особи, які є членами панського "дому".
Категорію етера ототожнюють із фессалійськими пенестами. Напевно, етера походили з місцевого неетруського населення, скоріше італійського. Етера залучалися в Етрурії до військової служби і, можливо, трудових повинностей на користь держави. Більшість етера володіли невеликими земельними ділянками, за які віддавали своєму господарю частину врожаю. Інші етера жили при дворі господаря, займаючись ремеслом чи домашньою роботою; такі етера називалися у етрусів лаутні етера.
Таким чином, в етруському суспільстві були власне раби (слуги, гладіатори), патріархально-залежні люди, одна частина яких була зайнята ремеслом і була обслуговуючим персоналом у панських господарствах (лаутні і лаутні етера), а інша обробляла земельні наділи за частину врожаю (етера).
Малюнки на саркофагах свідчать про розкіш і розбещеність етруської знаті. Лукумони зображувалися лежачими на подушках, усипаних квітами, в оточенні одягнених у дороге вбрання слуг. Своїм впливом, кількістю клієнтів, слуг і рабів серед лукумонів виділяється вибраний з їхнього середовища цар (zilath). Знаками царського сану служили пурпурова мантія, крісло зі слонової кістки, пурпурова тога і ліктори, які його охороняли.
Посилення соціальної диференціації спричинювало соціальний протест, найпоширенішою формою якого була еміграція. Емігранти групувалися навколо вождів - невдах у політичній боротьбі чи сміливих авантюристів, які намагалися знайти щастя на чужині. Наприклад, Авкн, син чи молодший брат засновника Перузії, зібрав дружину і відправився з нею на північ у долину р. По, де заснував м. Фельзіну (сучас. Болонья). Однак загалом суспільні відносини в етруському суспільстві були ще доволі примітивними, з сильними елементами материнського права.
Етруська жінка в багатій одежі
Свідченням цього є зображення дружини поряд з чоловіком, матері поряд із батьком. Жінка посідала важливе становище в родині, попри те джерела часто подають відомості про розбещеність етруських жінок чи їхню свободу в статевих відносинах.
Політичною організацією етрусків були союзи автономних міст. У III ст. до н.е. їх було дванадцять. В їх число входили Вейї, Тарквінії, Цере, Вольсингг, Руселли, Ветулонія, Аррецій, Перузія, Волатерри, Вольци,
Клузій, а також Фєзули чи Кортона. У разі вибуття одного з членів федерації (наприклад, внаслідок військового розгрому) до складу об'єднання приймалася інша держава. Так, після падіння Вей, зруйнованих Римом 396 р. до н.е., на їхнє місце у федерацію прийняли Популонію, що до цього, незважаючи на своє економічне значення великого портового міста і важливого центру металургії, залишалася в складі держави Волатерри.
Щорічно на весняному святі, приуроченому головному божеству етрусків, представники союзних міст вирішували спільні питання й обирали главу союзу, який був одночасно і верховним жерцем. Його охороняли 12 лікторів, які носили сокири і пруття як символ верховної влади.
Самостійність союзних міст була досить значною. Вони могли навіть відмовлятися допомагати одне одному у разі воєнної загрози. Кожна община, що входила в союз, мала головного магістра, влада якого в ранні часи була пожиттєвою.
Таким чином, етруське суспільство VII - VI ст. до н.е. переживало стадію розпаду родового ладу, але з сильними пережитками матріархату. А з V ст. до н.е. більшість етруських общин перейшли до аристократичного республіканського ладу з досить виразними жрецькими елементами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культура Античності» автора Балух В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 8. КУЛЬТУРА ЕТРУСКІВ І ЦАРСЬКОЇ ЕПОХИ“ на сторінці 3. Приємного читання.
