Східний вплив на грекомовну літературу привів і до появи прозаїчних романів та повістей. Прозаїчні повісті псевдоісторичного та повчального жанру, написані в IV - II ст. до н.е., були включені до Біблії; це книги "Іова", "Руф", "Есфір", "Юдіф", "Товіт" і уривок "Сусанна і старці" – три останні збереглися лише в грецькому перекладі. Сюжети романів також бралися з історії східних держав: до II ст. до н.е. належить уривок з роману "Сон Нектанеба"; у І ст. до н.е. було написано роман про Ніну і Семіраміду, правителів Ассирії.
У східній літературі отримують широке розповсюдження збірники повчальних афоризмів, які служили порадниками для практичного життя ("Повість про Ахікара", "Книга Ісуса, сина Сирахова" та ін.).
Паралельно з художньою літературою існували мовознавство, філологія, навчальна література і поезія. Була проведена колосальна робота зі збору матеріалів, розгляду і систематизації творів давніх поетів і прозаїків, складали словники тощо. Одночасно проводилося очищення текстів від пізніших нашарувань, вставок (інтерполяцій) і перекручень. Критика мовознавців інколи переходила через край, вони були педантичними і прискіпливими. Значній критиці піддавалися поеми Гомера. Критикою гомерівських поем особливо прославився Зоїл, ім'я якого стало символом дріб'язкової, надто суворої і пустої критики.
Перший глава Александрійської бібліотеки Зенодон прославився критичним виданням текстів Гомера на основі ретельного зіставлення чисельних варіантів його поем. Критика тексту свідчила про вміле володіння Зенодоном методами філологічного аналізу, але вже у II ст. до н.е. його видання було витіснене новим, більш досконалим виданням Гомера, підготовленим філологом
Елліністична ваза
Аристархом Самофракійським. Керівник мусейону, поет Аполлоній Родоський, учень Каллімаха, полемізував з Каллімахом і Зенодоном, а Ератосфен досліджував аттичну комедію і дав власне датування Троянської війни - 1184 р. до н.е.
Інший відомий бібліотекар мусейону - Аристофан Візантійський - підготував критичне видання Гесіода, текстів Піндара; розробив систему критичних знаків, що використовувалися античними видавцями текстів; написав лексикографічні праці "Про аттичні слова" і "Про лаконські глосси".
Учень Аристарха Самофракійського Діонісій Фракійський став автором першої граматики грецької мови, що підбила підсумок розвитку філології.
У II ст. до н.е. в Александрійської бібліотеки з'явилася суперниця: Атталіди у Пергамі заснували власну бібліотеку, де склалася своя філологічна школа. Засновником пергамської школи став Кратет Мальський, сучасник і опонент Аристарха. Предметом суперечки представників александрійської та пергамської шкіл було виникнення мови: або умовним шляхом, тобто шляхом "аналогії", як стверджував Аристарх, або природним шляхом, тобто шляхом "аномалії", на чому наполягав Кратет. Якщо александрійська школа займалася головним чином поезією, то пергамська - прозою, особливо ораторською. Саме остання найбільше вплинула на виникнення філології у Стародавньому Римі: у 168 р. до н.е. пергамський цар Евмен відправив Кратета у складі посольства у Рим, де той прославився своїми знаннями.
Писалися твори і місцевими мовами, які зберігали традиційні форми релігійного гімну, магічних і заупокійних текстів, повчань і пророцтв, казок, хронік і т.п., але відображали тією чи іншою мірою світогляд епохи еллінізму ("Екклесіаст", казки про Хасмусета).
У цілому елліністична література мала свою ідейно-художню спрямованість: неглибокий ідейний зміст, дослідження внутрішнього світу окремої людини, ігнорування суспільних потреб, розробка реальних сюжетів, інтерес до людської психології тощо.
Значного розвитку в елліністичну епоху досягла й історична наука. Сюжетами історичних творів ставали події недавнього минулого і сучасного. На вибір теми і висвітлення подій авторами впливали політична боротьба, політичні і філософські теорії сучасної їм епохи. В історичних творах аналізувалися питання про роль долі і видатних особистостей в історії, про ідеальну форму держави, про об'єднання історії окремих країн у всесвітню історію тощо. Поза своєю формою твори багатьох істориків були на межі з художньою літературою: виклад подій майстерно драматизувався, використовувалися риторичні прийоми, розраховані на емоційний вплив на широку аудиторію. У такому стилі писали історію Олександра Македонського Каллісфгн (кінець IV ст. до н.е.), Клітарх Александрійський (не раніше 280 - 270 pp. до н.е.), історію греків Західного Середземномор'я - Тимей з Тавроменія (після 264 р. до н.е.), історію Греції - Філарх Афінський (з 280 до 219 р. до н.е.). Інший напрям історіографії, не виключаючи тенденційності, дотримувався суворішого і сухішого викладу фактів, наприклад, історія походів Олександра, написана Птолемеєм І після 301 р. до н.е., історія боротьби діадохів Ієроніма з Кардії (не раніше 272 р. до н.е.) та інші. Відомим істориком Полівієм була написана всесвітня історія з 220 до 146 р. до н.е., вслід за яким почали писати всесвітню історію в І ст. до н.е. Посидоній з Апамеї, Микола Дамаський, Агатархід Кнідський, Діодор Сіцилійський. Але продовжувала розроблятися й історія окремих держав. Уже з III ст. до н.е. з'явилися праці грецькою мовою місцевих жерців-учених - Манефона (історія фараонівського Єгипту), Бероса (історія Вавилона), Аполлодора з Артеміди (історія парф'ян). З'явилися також історичні твори місцевими мовами (наприклад, Книги Маккавіів про повстання Іудеї проти Селевкідів).
МІСТОБУДУВАННЯ Й АРХІТЕКТУРА
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культура Античності» автора Балух В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЕЛЛІНІСТИЧНА ЛІТЕРАТУРА“ на сторінці 3. Приємного читання.
