Розділ «19»

— Я розумію, що Спротив виступає проти спостереження та контролю, і я погоджуюся з такою філософією. Але ви хочете, щоб я ризикнув власною свободою. Тому я маю питання: за що виступає Спротив? У чому полягає ваш план?

— Я можу описати лише ідеал. Розумію: ідеали важкодосяжні, але саме вони визначають напрям нашого руху.

— Продовжуйте, я уважно слухаю...

— Це масовий рух із простою метою: ми хочемо, щоб люди усвідомили той факт, що життя кожної людини має свою цінність і сенс.

— Навіть моє — прикуте до цього візка?

— Аякже.

— А що вам дає право так казати?

Майя зиркнула на Ґабріела і злегка похитала головою, мовляв: «Нічого йому не розповідай». Та Ґабріел проігнорував її попередження.

— Я Мандрівник. Ти знаєш, що...

— Звісно, що знаю. Але всі Мандрівники вже мертві.

Майя торкнулася тенісної сумки з обрізом.

— Той, що перед вами, — живий. І ми зробимо все для того, щоб він таким і залишився.

— Та невже? І які ж фокуси ви можете мені продемонструвати, пане Мандрівник? Світитися в темряві? Літати? Чи, може, ви здатні вилікувати мене? — У голосі Дрімлюги бринів сарказм і смуток одночасно. — Я хворий на МДД — м’язову дистрофію Дюшенна. Навіть постійно сидячи на ліках, я помру за п’ять-шість років.

— Я не зможу тебе вилікувати, Еріку. Бо не маю такої здібності.

Дрімлюга похнюпився, і Майї здалося, що він ось-ось заплаче. Ґабріелів голос звучав лагідно й заспокійливо.

— Ми мандруємо своїм життям, а потім помираємо. Але для всіх нас настає такий момент, дуже визначальний та важливий, коли нам доводиться робити вибір між правильним та хибним, між своїми уявленнями про те, ким ми можемо стати. І, може, зараз настав такий момент і для тебе, Еріку. Не знаю. Тобі вибирати.

Майже хвилину Дрімлюга мовчав, а потім повернувся до свого комп’ютера.

— Це має бути хробак, а не вірус. Вірус прикріпляється до вже існуючої програми. А вам потрібен самовідтворювальний код, який непомітно сидітиме в комп’ютері, аж поки його не активують.

— І що станеться тоді? — спитала Майя.

Натиснувши на важіль керування, Дрімлюга закрутився у своєму візку, наче псих, що шукає пророче видіння. Раптом він зупинився і вдоволено розсміявся.