Розділ «27»

абріел завжди повертався до реальності Четвертого царства, аби набратися сміливості на новий перехід. Але цього разу він вирішив продовжити свою подорож. Після зіткнення з Майклом він пішов до берега моря й подався через прохід крізь темряву до світла.

Тепер Мандрівник сидів на пласкому камені й придивлявся до нового світу. Він опинився на посушливому високогір’ї, усипаному низенькими кущами з чорним корінням, схожим на павучі лапи. Куди не глянь — скрізь вдалині височіли гірські вершини зі сніговими шапками. Здавалося, своїми межами вони окреслювали Всесвіт.

Та найбільше вражало в цьому паралельному світі небо: його бірюзова блакить нагадала Ґабріелу стару біжутерію. Такий чіткий, виразний колір, напевне, спричинювала велика висота. Ґабріел часто дихав, йому аж у легенях пекло. Тут відчувалася якась жорсткість — сувора чистота, що не допускала компромісу.

Ґабріел вирішив, що потрапив до Шостого царства — царства богів. Ті нечисленні Мандрівники древності, що побували тут, залишили малозрозуміли описи високих гір та якогось магічного міста. Мабуть, цього міста більше не існувало — немає нічого вічного у Всесвіті. Як навчала його проводир Софія Бріґс, усі паралельні царства дуже схожі на світ людей; просто вони еволюціонували в інших напрямках і з часом змінилися.

Ґабріел не знав, скільки просидів на цьому камені, не мав він і відчуття часу — лише зміна положення сонця була за підказку. Він з’явився з проходу, коли сонце висіло низько над обрієм. А потім воно стало повільно пропалювати собі шлях в небесній бірюзі. Схоже, тутешній день був вдвічі або навіть втричі довшим за звичну добу в його світі. Кожному, кому судилося тут жити, доведеться призвичаюватися до ночі, що триватиме нескінченно довго. І кожен новий схід сонця через це здаватиметься просто чудом.

Коли сонце сягнуло найвищої точки в небі, Ґабріел перемістився в інший бік — і раптом побачив далекий спалах, наче дзеркало блиснуло. Може, то хтось намагався увійти з ним у контакт. Ставши на повний зріст, Ґабріел уважно вгледівся в гірське пасмо. Між двома найвищими піками він побачив V-подібну западину, і біля її підніжжя — якусь блискучу точку.

Перед тим як кудись вирушити, він мав позначити прохід, щоб гарантовано до нього повернутися. Земля довкола була всіяна каменями. Назбиравши достатньо невеликих камінців, Ґабріел заходився будувати піраміду. Коли вона сягнула заввишки шість футів, Мандрівник озирнувся, закарбовуючи в пам’яті кожну деталь навколишнього ландшафту.

Центром цього світу стало його пульсуюче серце — немов годинник, що цокає в порожній кімнаті. І Ґабріел рушив на світло. Пройшовши менше від милі, він пересвідчився, що дощові води промили в кам’янистому ґрунті крутосхилі яри та кілька великих каньйонів. Тож по прямій йому доведеться спускатися на самісіньке дно кожного ярка і знову видряпуватися нагору.

Обійти перші два ярки виявилося справою непростою, і Ґабріел зупинився, щоб перепочити. З такою швидкістю він не мав шансів дістатися гір до темряви. І Мандрівник застосував нову стратегію: ішов верхнім кряжем кожного яру, аж поки зникав проміжок чи з’являвся природний кам’яний місток, яким він перебирався на протилежний бік.

Час спливав, і сонце повільно хилилося до обрію. Хоча блискуча точка й зникла, Ґабріел не зводив очей із проміжку між вершинами. Коли в нього в роті пересохло так, що стало важко ковтати, він спустився до ярка, на дні якого виднілася тоненька смужка води. Ґабріел збудував нагорі ще одну піраміду, а потім почав спускатися вниз кам’янистою стіною, засовуючи руки в тріщини й шукаючи виступи, на які можна було б спертися ногами. Ближче до дна каньйону з’явилися маленькі шорсткі рослини, схожі на вічнозелені дерева. Ухопившись за їхні віти, Ґабріел нахилився.

Вода була холодна й мала гострий присмак заліза. Ставши навколішки на гальку, він довго пив, а потім вмив водою обличчя. Тут він був у тіні, а вгорі виднілося бірюзове небо. Підніматися назад було б важко, тому Ґабріел вирушив каньйоном угору, йдучи проти слабенької течії струмка. За черговим вигином він сподівався побачити притоку чи виступ, якими можна вибратися нагору. Та натомість каньйон навіть поглибшав, а небо над головою Мандрівника перетворилося на тонку і звивисту лінію, проведену чорнилом. Наноси піску й галька на дні каньйону свідчили, що колись тут текла потужна ріка.

Він ліг на пісок і заснув. А прокинувся від того, що на обличчя йому впала крапля води. Небо вкрили сірі хмари, і почався дощ. Краплини втрапляли в каньйон; буря швидко набирала силу. Ось уже змокріли валуни, і вода стікала кам’янистими стінами каньйону вниз.

Сховатися було ніде, і Ґабріел просто заплющив очі, а дощ падав йому на плечі, на голову і стікав по обличчю. Здавалося, буря, то вгамовуючи, то посилюючись, триватиме вічно, але раптом хмари наче здуло вітром, і дощ припинився.

Ґабріел гадав, що дощова вода стече кам’янистими схилами до каньйону, але нічого такого не сталося. Струмок залишився мілким, приблизно три дюйми завглибшки; він мирно дзюркотів собі гладенькими червонястими камінцями. Кілька хвилин Ґабріел хлюпав по воді вгору, але зупинився, відчувши різкий порив вітру з верхів’я каньйону. То потік води гнав перед собою повітря. І цей потік наближався до нього. Тікати не було куди. Зараз цей потік змиє його, як тріску, і розтрощить об валуни.

Вдалині почувся глухий гуркіт. Через кільканадцять секунд з-за вигину викотилася хвиля два фути заввишки й мало не збила його з ніг. Вода вхопила його за ноги, і він насилу виборсався й добрався до стіни каньйону. Ґабріел поглянув угору, сподіваючись побачити уступ або маленький майданчик. Але не побачив нічого.

У повітрі мчало сухе листя — немов птахи, що втікають від бурі. Ревіння перетворилося на низький лункий звук, схожий на звук потяга, що вискочив із тунелю. Вода піднялася вище, аж до пояса; Ґабріел знову зиркнув угору й побачив на протилежній стіні темну смугу. Обережно ставлячи ноги, він перетнув каньйон і помацав кам’янисту поверхню. Смуга виявилася тріщиною в стіні.

Ґабріел простягнув праву руку в тріщину, потім зробив те саме лівою рукою — і його ноги загойдалися в повітрі. Угорі, на відстані приблизно двадцяти футів, до стіни каньйону причепився вічнозелений кущ, тож Ґабріел вирішив видряпуватися до нього. Його руки та плечі пеком пекло, а з подряпаних пальців сочилася кров.

Ревіння посилилося і стало таким потужним, що вже заполонило собою весь каньйон. «Не зупиняйся, — наказав собі Ґабріел. — Продовжуй рухатися». Та коли він поглянув праворуч, то побачив, як на нього котиться величезна стіна води. Ґабріел рвонув угору й ухопився за вічнозелений кущ. І в цю мить потік накрив його. Його груди, шия й насамкінець голова опинилися під водою. Він почув глухий стогін та гуркіт. Здавалося, що потвори, які ховалися в цьому потужному потоці, вхопили його за ноги й тягли на дно.