Розділ «41»

а допомогою Бунового ключа-картки Священик проникнув до номера в готелі «Калверт». І відразу ж побачив двох мерців: одного на килимі, другого — на кушетці. Обгорнувши руку пластиковим пакетом, Арлекін повернув ручку й увійшов до спальні. Третій найманець лежав біля ліжка з ошелешеним виразом на обличчі.

Тут, біля мерця, Священик пригадав рядок зі священного письма «Зібрання послань Ісаака Т. Джоунса»: «Дурний чоловік викликає демона, щоб той збирав урожай на його полях та носив йому воду. Але демон знищить свого хазяїна».

— А й справді, чорт забирай, — пробурмотів Священик. — Схоже, особистий демон Буна убивав усіх, хто траплявся йому на шляху.

Намагаючись не вступити в кров, Священик перевірив ванну та стінну шафу, а потім зателефонував Майї на стільниковий.

— Ми щойно знайшли трьох мертвих пацюків.

— Вшивайтеся звідти й допоможіть нашому другу знайти його брата, — сказала Майя. — Я зателефоную, коли матиму більше інформації.

Священник вийшов із готелю й повернувся до авто. У готельному номері Буна вони знайшли цупкий коричневий пакет із чорно-білими фотографіями викрадених дітей. Ґабріел сидів на передньому сидінні й розглядав дитячі обличчя.

— Бун сказав правду. У номері виявилося три трупи. Що тепер робитимемо?

— Зараз підходящий момент для виступу проти Братства. Якщо діти й досі живі, це лише підтверджує нашу власну версію подій.

— Ти виголошуватимеш свою промову?

— Почекаймо, поки обізветься Майя. Якщо новина буде доброю, ми активуємо хробак «Викриття». У моїй торбі — портативний комп’ютер і веб-камера. Нам треба буде вийти в Інтернет із такого місця, де нас ніхто не потурбує.

— Можна скористатися моєю студією бойових мистецтв. Мої учні й досі проводять там заняття.

Священик звернув на південь і поїхав через мікрорайон, де колись мешкав. Повз вікна авто пропливали знайомі пейзажі. Початкова школа, огороджена ланцюговим парканом. Булочна із заґратованими вікнами. Шерега пальм зі стовбурами, обписаними Графіті, що позначали територію різних банд.

У центрі Лос-Анджелеса вивищувалися хмарочоси, але урбаністичний стиль зводили нанівець дешеві двоповерхові будинки з отинькованими фасадами. Але зараз Священик не мав внутрішнього зв’язку з жодним містом, мовою чи прізвищем у паспорті. Скільки речей у світі виявилися пустопорожніми, наче недбало кинутий на танцмайданчику шматок сухозлітки!

Його стара школа бойових мистецтв розташовувалася в міні-маркеті на Флоренс-авеню. Крамниця зі спиртними напоями й досі була там, але на місці відеоточки з’явився магазин товарів для жінок. Два його найкращі учні, Марко Мартінес та Томмі By, не змінили слів, написаних на вітрині, але домалювали знак на дорозі біля тротуару: четверо людей — чорний, білий, латиноамериканець й азіат завмерли в польоті, виконуючи різні рухи капоейри. Знак закликав: ДУМАЙ. ВІДЧУВАЙ. БУДЬ СОБОЮ. ЗАХИЩАЙ СЕБЕ!

— Нам не доведеться сюди вдиратися? — спитав Ґабріел.

— Для екстрених випадків має бути ключ. Може, він і досі десь тут.

Біля входу в школу стояв глиняний горщик із кактусом. Священик встромив пальці в ґрунт, намацав фальшивий камінець із потаємною порожниною всередині, витягнув звідти ключ, відімкнув двері й завів Ґабріела до передпокою.

Там і досі стояла скляна вітрина з трофеями, завойованими на змаганнях із карате та капоейри, але хтось додав нову виставку. На стіні висіла в рамці його фотографія з написом: ГОЛЛІС ВІЛЬСОН. НАШ УЧИТЕЛЬ. НАШ МАЙСТЕР. НАШ КЕРІВНИК. Під фотографією була поличка, де люди ставили поминальні свічки, клали золоті медалі, здобуті на недавніх змаганнях, та складені аркушики паперу. Священик розгорнув один із них і прочитав: «Воїн використовує силу мозку, щоб бути обачливим та передбачливим, а силу свого серця — щоб керуватися інтуїцією». Це він їм так говорив. Сто років тому.