Розділ «17»

айкл Корріґан взяв келих шампанського в молодої жінки зі срібною тацею в руках і повільно пішов крізь натовп, що зібрався в критій галереї коледжу. На щорічну конференцію Братства збиралися делегати з усього світу, і кожен із них хотів поговорити з молодим американцем, який щойно став новим виконавчим директором. Поки Майкл перетинав кімнату, його перестрів пан Хоя, делегат із Сінгапура, який хотів познайомити його з паном Аєром з Індії.

Жодного з цих людей Майкл не вважав ані другом, ані навіть союзником. Він знав, що ступив на небезпечну територію. Ще рік тому він був в’язнем Братчиків і лежав на хірургічному столі з підключеними до мозку давачами. А тепер він керував Вічнозеленим фондом, і багато хто з делегатів був чимало здивований такою різкою та неочікуваною трансформацією.

Містер Вестлі та інші напівбоги навчили його, що треба робити, коли він повернеться до свого світу. Але Майкл і не збирався ділитися своїми планами. Замість описати «мокрих повзунів» та страту відступників, демонстровану на великому екрані, він розказав Братчикам, що опинився в кам’янистому безлюдному місці, де чув ніжні, немов янгольські голоси, які шепотіли йому на вухо. Він спитався в цих янголів стосовно технічних новинок, і вони переслали креслення мікросхеми пам’яті, здатної накопичувати гігантські обсяги інформації.

Він потурбувався, щоб доктор Доусон надіслав виконкому сповнений ентузіазму звіт про цю нову технологію. Багато урядів та корпорацій були й раніше вражені обсягом інформації, накопиченої Великою машиною. А тепер у них з’явилася технічна можливість реєструвати кожну подробицю з життя мільярдів людей. Будь-яку інформацію, що піддавалася реєстрації, тепер можна було записати, проаналізувати й поєднати з іншою інформацією майже миттєво.

Майклів опис П’ятого царства був як розмите фотозображення, зате його вимоги стосовно більшої влади були чіткими й недвозначними. Якщо Брати бажають і надалі мати нову інформацію, то місіс Брюстер має піти у відставку, щоб Майкл міг перебрати керівництво дослідницькою діяльністю. Звісно, він і надалі керуватиметься колективною мудрістю Братів, але така зміна керівництва зробила б фонд більш гнучкою та ефективною організацією.

Цілий тиждень місіс Брюстер намагалася згуртувати протидію його планам, але лідери корпорацій, котрі входили до виконкому, спокусилися можливостями, які обіцяла нова технологія. І за дванадцять годин після його перемоги Вічнозелений фонд випустив прес-реліз, який перетворив Майкла на успішного інвестора в нерухомість та міжнародного філантропа.

А ця конференція в Лондоні стала черговим кроком на шляху реалізації його плану. Зазвичай щорічні збори проводилися на Темному Острові або в особняку «Невичерпне джерело» на півдні Англії, але Майкл хотів уникнути цих місцин, де місіс Брюстер і досі контролювала служби безпеки. Згадавши, що цього року виповнюється двісті років з часу винайдення Паноптикону Єремією Бентамом, Майкл висунув нову пропозицію. Якщо місцем конференції призначити Лондон, то її можна буде провести в Південній галереї університетського коледжу, де в скляній вітрині покоїлося тіло філософа. Ця ідея так захопила виконком Братів, що навіть місіс Брюстер змушена була граціозно всміхнутися і проголосувати «за» разом із рештою.

Коли фонд зробив пожертву на ремонт коледжу, управлінський комітет університету дозволив йому скористатися галереєю для проведення зустрічі. Майкл визвався виступити з невеликою вступною промовою і звернувся до найвпливовіших членів виконкому Братства, щоб заслухати їхні пропозиції.

— Вважаю, нам треба зробити сильну заяву, — сказав він. І всі з ним погодилися.

Слухаючи, як іще одна група делегатів базікає про свої страхи та бажання, Майкл допив келих шампанського. А потім потиснув всім руки й відвернувся. За кілька хвилин мала розпочатися його промова, і йому захотілося набратися натхнення у знаменитого мерця, що покоївся в кінці коридору. Кивнувши членам комітету, він рушив крізь натовп, але його зупинила місіс Брюстер. Хоча Майкл формально й перебрав на себе публічну роль голови Вічнозеленого фонду, місіс Брюстер і досі фактично керувала Братством. З нагоди конференції вона вдягла темно-синє плаття з перлами, але її обличчя було схоже на стомлену маску.

— Тепер зрозуміло, що мене не поінформували про всі домовленості, — сказала вона чітким рубаним тоном освіченої англійки, яка щойно знайшла якийсь гнилий непотріб у себе на газоні.

— А в чім проблема?

— У кріслах. — І вона кивнула на ряд крісел, установлених в кінці довгого коридору. — Хіба вони потрібні для короткої вітальної промови?

— Ця промова може вийти дещо довшою, аніж ми планували. Я вважаю, що наша організація перебуває на вирішальному етапі своєї історії. Нам потрібна нова стратегія на майбутнє.

— І що ж це буде за стратегія?

— Упевнений, що ви її підтримаєте, — відказав Майкл і пішов, кинувши місіс Брюстер одну посеред кімнати.

Рухаючись до південного краю коридору, він помацав аркуш із промовою в нагрудній кишені свого піджака. На початку конференції біля заскленої дерев’яної вітрини з тілом Єремії Бентама зібралося багато народу, але зараз очі мертвого філософа вдивлялися в порожнечу.

Бентам вважав, що останки знаменитих людей не можна спалювати в крематоріях або ховати у гробницях. Натомість, на його думку, їхні тіла слід перетворювати на автоікони, котрі надихатимуть майбутні покоління. Воскова фігура філософа Бентама, вдягнена в його справжній одяг, сиділа у кріслі, поважно тримаючи біля своїх ніг палицю. Крислатий капелюх частково затуляв воскову копію його обличчя.

Дивлячись на це опудало, Майкл не відчував ані найменшого побожного захвату й поваги. Але його вражав той факт, що навіть після смерті Бентам вимагав визнання власних заслуг. Нещодавно адміністрація університетського коледжу звільнила охоронця, що вартував вітрину, і замінила його спостережною камерою, змонтованою на стіні. Тепер і творець Паноптикону потрапив у лабети Мережі.