Розділ «5»

айя дісталася до четвертого поверху покинутої офісної будівлі й повільно пройшла центральним коридором, придивляючись до слідів на запиленій підлозі. Переконавшись, що після її останнього приходу нікого тут не було, вона навмисне розкидала по підлозі коридору розбите скло й пішла до офісу з кількох кімнат, у яких колись була страхова компанія. Торкнувшись руків’я меча, вона приготувалася до нападу.

Пересуваючись якомога тихіше, Майя прослизнула до приймальні. І завмерла, прислухаючись. Нікого. Потім підперла двері конторським столом і відчинила коридорний вентиляційний люк, щоб чути, коли хтось увійде. На острові не було електрики, тож кімната освітлювалася лише газовим факелом, що горів на вулиці. Його полум’я непевно мерехтіло, кидаючи в приміщення брудні жовтогарячі спалахи. На старомодних офісних меблях та стіні з іржавих конторських шухляд танцювали тіні. Під час одного з перших відвідувань цієї будівлі Майя понишпорила в шухлядах і виявила там підмочені водою теки зі страховими контрактами й квитанціями оплати.

Увійшовши до одного з офісів, вона знайшла там начальницьке крісло і змахнула з нього пилюку. Раптом у сусідній кімнаті щось ворухнулося, і вона витягнула меча. Мешканців острова можна було поділити на дві категорії: «тарганів» — слабких переполоханих людей, що намагалися вижити, ховаючись серед руїн, та «вовків» — агресивних істот, які зграями блукали містом, вишукуючи здобич.

Звук почувся знову. Майя придивилася крізь щілину у дверях і помітила, як долівкою шмигнув пацюк і зник у дірі в стіні. На острові було повно пацюків, а також сірих тварин схожих на тхорів, що нишпорили в чагарниках покинутих парків.

«Небезпеки немає, — подумала Майя. — Тут можна відпочити».

Сховавши меч, вона підсунула м’яке крісло ближче до приймальні. Ще раз перевірила, чи надійно зачинені двері, і сіла, спробувавши розслабитися. На долівці біля її ніг лежав кийок зі сталевим набалдашником та наплічна сумка з пляшкою води. Їжі не було.

Цей похмурий світ мав кілька назв: Перше царство, Гадес, тобто Підземне царство, і Шеол, або ж Пекло. Його описували в численних міфах та легендах, але в них завжди було загальне правило: той, хто — як і вона — потрапляв сюди, не мав торкатися тутешньої їжі, навіть вишуканих страв, котрі подавали на золотих тарелях. Мандрівники залишали свої реальні тіла в Четвертому царстві й тому уникали цієї небезпеки, але якщо звичайна людина скуштує хоча б скоринку хліба, вона залишиться тут назавжди. Майя почувалася як те полум’я, що яскраво горіло на вулиці посеред руїн, полум’ям, що поволі поглинало само себе. Більшість дзеркал у місті були розтрощені, але вона вже бачила себе у скалці розбитого вікна біля покинутого міського музею. Її волосся скуйовдилося, а очі стали як у мерця.

Та її непокоїла не стільки власна зовнішність, скільки погіршення пам’яті: інколи Майї здавалося, що з її свідомості щезають цілі періоди її життя. І вона ревно оберігала ті яскраві спогади, що ще залишалися. Колись давно вона цілий день провела в національному парку Нью-Форест, спостерігаючи за табуном диких коней, що гасали по вкритому снігом пасовиську. І тепер у її уяві поставали їхні сильні м’язисті ноги та скуйовджені гриви, копита, що збивали сніг, та білий пар, що клубився з ніздрів.

Майя пригадувала моменти, котрі вона провела разом зі своїми батьком та матір’ю, з Лінденом, Благословенною Матір’ю та іншими Арлекінами, але Ґабріел був єдиним голосом, який вона й досі чула, єдиним обличчям, яке вона й досі бачила. Наразі її кохання захищало ці спогади, але їй ставало дедалі важче повертати їх до себе. Невже спогади про Ґабріела зблякнуть, наче фотографія на сонці, чиї кольори втрачали свою яскравість, а контури — чіткість? Якщо вона втратить його вдруге, то стане такою ж, як і решта мешканців острова, — мертвою всередині, але зовні ще живою.

Почувши шкряботіння в коридорі, Майя прокинулася. За ті кілька секунд, коли двері прочинилися на дюйм і вдарилися об стіл, вона встигла вихопити меч, накинула на плече сумку й різко підвелася, прислухуючись. Непроханий гість постукав У двері.

— Ви тут? — спитав хтось стиха. — Це я, Пікерінґ. Містер Пікерінґ, друг Ґабріела.

— На цьому острові друзів немає.

— Але ж це правда, — відповів Пікерінґ. — Присягаюся: правда. Я допоміг Ґабріелу, коли він був тут уперше, а потім нас спіймали вовки. Відчиніть двері. Будь ласка. Я шукав вас.

Майя смутно пригадала чоловіка в дранті. Він сидів, прикутий до труби в покинутій школі, де вовки влаштували свою штаб-квартиру. Блукаючи містом, вона кілька разів натрапляла на людей-тарганів, що ховалися поміж стін або під долівками. Вони завжди мали переляканий вигляд і розмовляли швидко-швидко, немов безперервний потік слів мав довести, що вони й досі живі. Ці таргани були інтелектуалами Пекла — вони носилися з грандіозними планами й виголошували розлогі промови.

Майя засунула меч у шкіряні піхви й відсунула стіл від дверей на кілька дюймів. Напевне, Пікерінґ почув, як ніжки стола кувікнули по кахляній підлозі, бо він відразу ж повернув ручку. Цього разу двері розчинилися достатньо широко, щоб він міг просунути в щілину голову.

— Містер Пікерінґ до ваших послуг, пані. До тієї катастрофи я був власником кравецької майстерні «Елегантний дамський одяг». — Він глибоко зітхнув: — А кого я маю честь бачити?

— Мене звуть Майя.

— Майя... — повторив Пікерінґ, немов смакуючи слово. — Таке прекрасне ім’я.

Пікерінґ мав тхорячу здатність проникати всюди, куди пролазила його голова. Не встигла Майя зреагувати, як він протиснувся у шпарину й опинився в кімнаті. Він виявився кістлявим тремтливим чоловічком із довгим волоссям та бородою. Обірвана зелена шовкова ганчірка на його шиї скидалася на зашморг, але Майя збагнула, що то було дещо більш екстраординарне — краватка.