Розділ «33»

кби якийсь фізик із Лос-Анджелеса випадково опинився того вечора біля парку Мар Віста, він міг би побачити класичний приклад того, що зветься броунівським рухом. Дітлахи в тому парку рухалися хаотично й безладно, немов малесенькі часточки квіткового пилку на поверхні води: вони підскакували, відштовхувалися одне від одного і дрейфували в різних напрямах. Дехто всемогутній, споглядаючи їх із небес, дійшов би висновку, що ці часточки життя поводилися, наче електрони в квантовій азартній грі, де все визначає випадковість.

Але дорослі, що сиділи на лавках біля дитячого майданчика, бачили не хаос, а причину та наслідок. Шону хотілося пити, і він час від часу підбігав до своєї мами, щоб ковтнути яблучного соку. Мей Лінь гралася з двома підступними дівчатками — Джесікою та Хлоєю. Вони то приймали її в гру, то чомусь тікали від неї. Розташування й поводження дорослих також підпорядковувалося певним схемам. Група літніх китайців — чоловіків та жінок — сиділи зі східного боку ігрового майданчика, гордо споглядаючи своїх онуків; няньки-мексиканки стояли з дорогими дитячими візками на протилежному боці й базікали по мобільних телефонах або про щось теревенили між собою іспанською.

Анна Кабрал не належала до жодної з груп. Вона була бразилійкою, а не мексиканкою, і гуляла з власними дітьми — восьмирічним Роберто та його чотирирічним братиком Сезаром. Ця маленька жінка з великою торбою ранками працювала в магазині сантехніки; вона не мала гардеробу, набитого одягом, але на ній були нові теніски, а блакитна головна пов’язка пасувала під колір її блузки.

Наразі малий Сезар грався в піску з маленьким самоскидом, й Анна мала з ним лише одну проблему: щоб старший хлопець не забрав у меншого його іграшку. Роберто ж був куди більшою проблемою. Це був активний хлопчик, що вийшов на світ з її лона із стиснутими кулачками. Через забруднене повітря він страждав від астми, тож Анна завжди носила в торбі інгалятор на екстрений випадок.

Роберто корисно було б побігати з іншими хлопцями, але Анна почувалася спокійніше, коли її сини перебували в будинку із замкненими дверима. За останні кілька тижнів із каліфорнійських дитячих майданчиків та шкільних подвір’їв зникло дванадцятеро дітлахів. Поліція Сан-Франциско заявила, що вже заарештувала підозрюваного, але два дні тому маленька дівчинка на ім’я Дейлі МакДональд теж зникла з двору свого будинку в Сан-Дієґо.

«Не думай про погане, — заспокоювала себе Анна. — Віктор має рацію. Я надто багато хвилююся». Вона заглянула в сумочку, пересвідчилася, що інгалятор на місці, а потім відкинулася на спинку лавки і спробувала розслабитися. Маленька білява дівчинка спостерігала, як Сезар грався із самоскидом, а Роберто лежав долілиць на гойдалці й удавав, що літає. Позаду себе Анна чула шум автомобілів та голоси няньок. У рідній Бразилії вона знала б кожну жінку та ще й історію її родини. Ось що було найважчим у Лос-Анджелесі — не банди кримінальників, не вивчення англійської, а те, що її тут оточували незнайомці.

У парку Мар Віста росло повно сосен, тут було облаштовано чимало місць для пікніків. Імлисте лос-анджелеське сонце надавало місцевому ландшафту дещо бляклого, безбарвного вигляду — наче на вицвілому пейзажному малюнку. Якби Анна поглянула ліворуч, то побачила б велике футбольне поле зі штучною травою. Праворуч виднівся огороджений бетонний овал для гри в хокей на роликових ковзанах. Дитячий майданчик посередині. Чотири металопластикові конструкції у вигляді пляжних кабінок, довкола яких насипали піску. Якщо зійти з піску та перетнути порослий бур’яном невеличкий пустир, то опинишся перед будівлею з червоної цегли, що використовувалася для баскетбольних матчів та бойскаутських зібрань.

А далі йшов провулок, у якому дехто припаркував свій фургон для продажу морозива.

Мартін Дойл із навушниками на голові сидів у глухому відсіку між мороженицями та кабіною фургона. Нахилившись уперед, він спостерігав на моніторі, як маленька дівчинка в рожевому платтячку підійшла до фургона й замовила стаканчик ванільного морозива, посипаного шоколадною стружкою.

Видавати морозиво посадили найманця Табули на ім’я Рамірес. Він узяв у дитинчати гроші, подав стаканчик і подивився їй услід.

— Чого ти чекаєш? — спитав він Дойла.

— Я ще не готовий розпочати пошук цільового об’єкта. Дай мені ще кілька хвилин.

І з цими словами Дойл знову втупився в монітор. На п’ясті правої руки в нього виднівся шрам у тому місці, де Табула імплантувала йому під шкіру радіочіп. А ще потужніший чіп ввели йому в груди — між м’язами та грудною кліткою. «Я — раб, — подумав він. — Маленький робот Буна. Але якщо бути насторожі й напоготові, то можна буде втекти». Останніми днями їхня група їздила по всій Каліфорнії.

Високотехнологічне обладнання забезпечило йому доступ до приватних помешкань та громадських ігрових майданчиків, але йому ніколи не дозволяли повною мірою насолодитися процесом. Коли група відпочивала, Дойл лежав у ліжку, перебираючи спогади; він торкався кожної сцени й піднімав її угору, до світла, немов дорогу серцю фотографію. Ось, скажімо, Дарел Томпсон, маленький хлопчик, що залишився на самоті у дворі, прикрашеному для вечірки з нагоди дня народження. Усі пішли в будинок їсти святковий торт, а він стрибав на надувному матраці. Дойл пригадав Аманду Санчес, дівчинку, що розплакалася, та Кеті Сіммс, чарівну білявку із забинтованим подряпаним коліном.

Його найдорогоціннішими картинами-спогадами були ті тихі моменти, коли діти вперше зустрілися з ним. Дойлу подобався здивований вираз їхніх облич та перелякані усмішки. Діти завжди вдивлялися в його обличчя, дуже пильно вдивлялися. Невже вони впізнавали його? А може, гадали, що він — їхній новий друг?

Дойл завовтузився в кріслі, потягнувся до полиці й дістав прозорий пластмасовий коробочок із бабкою, що сиділа на билинці. Він злегка потрусив коробок, і комаха заворушила крильцями. Цю бабку перетворили на предмет під назвою ГІМЕМС, що означало «Гібридна істота: мікроелектромеханічна система». Рамірес та його поплічники називали таких комах просто: «робожук».

Уже багато років ЦРУ та шпигунські служби різних європейських країн використовували розвідувальні літальні апарати завбільшки з комаху. Проектували їх у формі бабки. Ці складні штуки мали здатність висіти, скажімо, над антивоєнними демонстраціями й фотографувати їхніх учасників. Та Бун стверджував, що такі бабки мали кілька вразливих місць. Вони були неспроможні зависати довше, ніж на десять хвилин, до того ж їх часто здувало сильним вітром убік. Але найбільша проблема полягала в тому, що ці бабки були скоріше маленькими механізмами, а не звичайними живими істотами. І коли одна з них упала на Єлисейських полях під час протесту в Парижі проти глобального потепління, його учасники мали на руках неспростовний доказ урядового шпигунства.

ГІМЕМС мав вигляд звичайної комахи. На стадії лялечки в неї вмонтовувався силіконовий чіп, а в гусеницю — крихітна відеокамера. Коли бабка виростала, її нервова система з’єднувалася з чіпом, і рухи комахи можна було контролювати комп’ютером.

Гібридна комаха була блакитнооким створінням із довгим тулубом, сильними прозорими крилами та яскраво-синіми цятками на череві.