Розділ «37»

атан Бун розмістив свій командний пункт у готелі «Шанґрі-Ла», що в західній частині Лос-Анджелеса. Він був за десять хвилин ходи від місця, де зупинився Майкл Корріґан — шикарного готелю на узбережжі з претензійною назвою «Ельдорадо». Бун не бачив сенсу в тому, щоб жити в одному готелі з Мандрівником. Тоді Майкл без упину втручався б в операцію.

Буну подобався заспокійливий декор номерів у «Шанґрі-Ла». Там не було яскравих кольорів — не було нічого, що збуджувало б розум чи нервувало. Але найкращою перевагою цієї будівлі виявилося те, що відвідувачі мали змогу входити всередину через автостоянку, уникаючи таким чином клерка за реєстраційним столом. Буну не хотілося, щоб такий тип, як Мартін Дойл, сидів у вестибюлі на кушетці.

А Дойл дивився телевізор у вітальні номера-люкс. Особливо йому подобалися випуски новин, де йшлося про зниклих дітей. Карлос Рамірес, перуанський найманець, який працював наглядачем за Дойлом, сидів біля маленького столика у спальні Буна. Він безперервно вовтузився й уникав дивитися Буну у вічі.

— То тривало лише близько п’яти хвилин, містере Бун, клянуся вам...

— Та нехай хоч п’ять секунд — мені байдуже. Я вже казав вам кілька тижнів тому, що ваше головне завдання — пильнувати Дойла.

Бун нашкрябав кілька слів у планшеті, і Рамірес побілів, як крейда. Мабуть, він подумав, що той планшет був чимось на кшталт «розстрільного списку».

— Дойл має шрами.

— Перепрошую?

— Дойл має шрами — ось тут і ось тут, — Рамірес торкнувся своєї грудної клітки і п’ясті. — Якщо він має у своєму тілі мікросхеми для стеження, то ви у будь-який момент зможете його зловити.

— Містер Дойл — як особливий тип зброї, що допомагає нам досягти нашої мети. Але це не означає, ніби я вітаю його безтурботні прогулянки містом. Що ви збираєтеся робити, коли Дойл знову від вас втече?

— Знайду і знищу його, сер.

— Знищите, і негайно.

— Чудово. А тепер пришліть його сюди.

Рясно спітнілий Рамірес вийшов із кімнати. Бун відсьорбнув холодного чаю й визирнув у вікно на прибережний парк на протилежному боці Оушн-авеню. За останні двадцять років зимові шторми доволі сильно поруйнували кручі на краю парку. Подекуди тротуари та клумби пообвалювалися зі схилу вниз, на прибережну автостраду. Буну здавалося, ніби все довкола нього теж розвалюється й падає. Кілька днів тому міссіс Брюстер та її водій злетіли з крутого берега в море неподалік аеропорту Портріт, і місцеві власті й досі не спромоглися витягнути авто з води.

Мартін Дойл, незграбно погойдуючись, увіпхався до кімнати й зачинив за собою двері. Після Таїланду він позбувся своєї брезклої зовнішності й тепер нагадував безробітного актора, що підробляв тренером у спортзалі. Він харчувався виключно стравами, до складу яких входили знежирений сир, гранатовий сік і грубо мелений овес.

— Як мені відомо, ви зв’язали Раміреса і вкинули його до басейну.

Дойл хихикнув і сів у крісло.

— Аякже, містере Бун! Таким типам час від часу треба нагадувати їхнє місце.

— Ми говоримо про вас, містере Дойл. Мені донесли, що ви відбилися від решти групи.