Розділ «19»

— Інколи в нас бувають кошмари, але не слід марнувати час, згадуючи їх.

— Те, що трапилося, не було кошмаром, Майє. Ці царства залишають по собі такі потужні спогади саме тому, що вони є цілком реальними.

— Краще зайнятися нагальною проблемою. Навіщо ти зателефонував Вінстону?

— Він відвезе нас на своєму мікроавтобусі до Блумсбері. Нам потрібен безпечний спосіб спілкування в межах нашої групи. Себастьян вийшов на зв’язок з одним комп’ютерним експертом на ім’я Дрімлюга.

— Це його справжнє ім’я?

— Хтозна. Знадобилося кілька тижнів переговорів, перш ніж він погодився зустрітися з нами. Спочатку Себастьян вважав, що Дрімлюга — мешканець Східної Європи, але виявилося, що він живе тут, у Лондоні.

— А Себастьян коли-небудь із ним зустрічався?

Ґабріел похитав головою.

— Усе, що я маю, це номер кімнати в гуртожитку старшокурсників біля Коремзфілдз.

— Це може бути пастка.

— Саме тому ти й поїдеш зі мною.

Дорогою до Блумсбері Майя дізналася кілька фактів про Дрімлюгу. Він активно працював в Інтернеті понад десять років і вперше уславився тим, що проникнув до комп’ютерної системи Білого дому. Навіть Майя, і та знала про цей найвідоміший із Дрімлюжиних подвигів. Два роки тому на День дурня, першого квітня, з’явився вірус «Кошеня», який на три хвилини перебрав контроль над мільйонами комп’ютерів і змусив їх продемонструвати музичний відеокліп із танцюючими кошенятами.

Вінстон висадив їх на південному розі Рассел-сквер біля Британського музею. Майя добре знала цей район, тому повела Ґабріела через майдан повз центральний фонтан. Перед ними над вершечками буків височів готель «Рассел» із башточками з мідними дахами та димарями з червоної цегли. Проминувши вуличне кафе, вони дійшли до північного рогу майдану й перетнули вулицю. Біля станції метро «Рассел-сквер» гомоніли купки студентів із рюкзаками та ранцями для книг. Майя помацала схований у сумці обріз, і вони рушили по Бернард-стрит до Коремзфілдз.

Колись тут був притулок для дітей, яких матері залишали в кошиках перед парадною брамою. І завжди ті діти мали монету чи медальйон, прив’язані до зап’ястя або вплетені у волосся — як завершальний жест надії, що мати й дитя колись знайдуть одне одного. У двадцятих роках минулого століття притулок знесли, і тепер на кістках дітей, що колись тут померли, розмістився величезний гральний майданчик.

Біля Брунсвік-сквер Майя побачила маленькі білі споруди, де містився контактний зоопарк та дитсадок. До Коремзфілдз був лише один вхід, і паркан із чорними шпичаками охороняв територію, наче ряд виставлених угору списів. Між ґратками паркану Майя побачила трьох маленьких дівчаток, які надували мильні бульбашки, а потім ганялися за ними по майданчику.

— Оце і є Коремзфілдз, — повідомила вона Ґабріелу. — Мати колись приводила мене сюди.

— Хочеш, трохи тут побудемо? Ми ще маємо багато часу.

— Тут існує правило. Дорослих пускають на майданчик тільки у супроводі дитини. Якщо ти полишаєш ці поля — і стаєш дорослим, — то ти вже не можеш повернутися назад.

Пройшовши Гілфорд-стрит, Майя з Ґабріелем дісталися до Макленбург-сквер. Їм повідомили, що Дрімлюга мешкав у гуртожитку студентів-старшокурсників на північному краю майдану. Вони пройшли у скляні двері до вестибюля, який, певно, за п’ятдесят років зовсім не змінився. Студенти-іноземці сиділи навкруг подряпаного кавового столика, заваленого газетами, а клерк сортував листи й розкладав їх по нумерованих ящичках.

Згідно з вивіскою, Майї та Ґабріелу належало назватися на вході, але ніхто їх не зупинив. Ґабріел весело вишкірився на Майю і вдав, що він — студент.