Розділ «7»

млистий трикутник із сонць висів високо в небі, і одна з менших машин поїхала геть зі своїм вантажем спарки. Попискуючи та пихкаючи струменями пари, головний повзун зупинився біля дамби, а женці вийшли на суходіл. У цьому місці відпочинку хтось встановив великий конусоподібний резервуар із плющеної міді, наповнений чистою водою. До конуса були причеплені ланцюжками питні чашки. Поки женці по черзі пили воду, одна молода жінка розгорнула торбу й роздала всім невеличкі буханці чогось схожого на хліб. Майкл узяв буханець і відкусив окраєць. Ця обідня страва мала коричнювато-жовтавий колір і грубу структуру; своїм смаком вона нагадувала смажені лісові горіхи.

Верга сів на край дамби й заходився наминати один буханець, а решту два поклав на коліна.

— Сьогодні на обід маємо печену спарку. Гадав, що нам подадуть смажену, але ця — добріша.

— Оце і все, що ви їсте?

— О, я й забувся — ви, хранителі, їсте багато іншого, що є в цьому світі. Ми ж, слуги, харчуємося фінвалами, шанту та всім їстівним, що трапиться, але переважно наша їжа — це спарка, приготована в той чи інший спосіб.

— А вам ніколи не хотілося їсти, як хранителі?

— Я це я, і тут моє місце, — відказав Верга таким тоном, немов ця фраза могла легко побити будь-який контраргумент. — Ми, слуги, — як руки й ноги, що міцно стоять на землі. Бойовики — це ось тут, — із цими словами Верга торкнувся до свого серця. — А ви, хранителі, — отут. — І старий торкнувся до голови. — Усе йде справедливо й добре, коли кожен займається своєю справою.

Невдовзі жнивування поновилося, Майкл потроху призвичаївся і вже не відставав від решти. Те, що спочатку здалося йому хаотичною й погано організованою роботою, виявилося насправді досить ефективною системою господарювання. Оскільки материнські рослини залишали на місці, то відпадала потреба сіяти спарку та корчувати бур’яни. Різні поля сполучувалися дренажними трубами, і слабка течія унеможливлювала застій води. Навіть повзун, що пищав, клацав та чмихав, рухався за схемою: слуга вів машину прямою лінією, орієнтуючись на палички, устромлені у воду.

Під кінець дня робітники відклали ножі, відкотили чоботи й пішли за Вергою крізь мережу дамб до суходолу, що оточував водні поля. Хвилин за двадцять вони дійшли до залізничної колії, прокладеної гравійним насипом. Зморені робітники полягали в бур’яни біля колії і відпочивали в очікуванні паровоза з платфррмами. Паровоз був простий, як чайник, установлений на триколісному візку: паровий циліндр з єдиним поршнем, що передавав рушійну силу колінчастому валу, який рухав потяг.

«Якщо цей поїзд завезе мене до іншого району, буде важко повернутися до точки переходу», — подумав Майкл. Коли женці полізли на платформи, Мандрівник озирнувся, шукаючи поглядом хоч якісь орієнтири, і помітив іржавий ручний візок, схожий на старовинний візок рікши. Уночі він зможе пройти назад залізничною колією до цього місця і знайти патики, залишені у воді.

Його нові друзі замахали руками і стали гукати йому.

— Поквапся, Толмо! Ми вже їдемо!

Майкл скочив на платформу, і поїзд заторохтів по рейках. Вони поїхали по периметру водяних полів і кожні десять хвилин зупинялися, щоб підібрати чергову групу женців. Хоча платформи й рухалися не швидше за мешканця міста, що вийшов на пробіжку в парк недільного ранку, настрій у робітників був жвавий та збуджений. Усі знали один одного й обмінювалися жартами стосовно кількості спарки, зібраної за сьогоднішній день. Колеса відбивали швидкий ритм, а легенький вітерець ворушив волосся й подоли жіночих спідниць.

Майкл сидів на краю платформи, насунувши на лоба капелюха. Йому знову пригадалося літо, коли вони з Ґабріелем працювали на скотарському майданчику. Зазвичай грошей на бензин вони не мали, тому наприкінці робочого дня один старший чоловік на ім’я Леон підвозив їх додому в кузові свого пікапу. І та поїздка дуже нагадувала цю: вони так само котилися сільською дорогою.

«Забудь все це, — сказав собі Майкл. — Зосередься на поточній ситуації». Прислухаючись до розмов довкола себе, він зрозумів систему двоскладових прізвищ, якою користувалися слуги. Вергу звали також Верга сір-Тошан — це означало, що він був батьком чоловіка на ім’я Тошан, який сидів на платформі за кілька ярдів від них. Матері додавали собі ім’я своєї найстаршої доньки, тому жінку, що сиділа поруч із ним, звали Мольва сан-Палі.

Далеко попереду з-під землі виростали велетенські білі силуети. Коли потяг під’їхав ближче, Майкл побачив комплекс трикутних будівель зі скісними дахами. Паровоз гучно свиснув, і машиніст смикнув за гальмівний важіль. Потяг заскреготів і зупинився. Усі позістрибували з платформ, а Майкл пішов слідком за Вергою через колії. На бічних коліях стояла низка вагонів; декотрі з ґратчастими бункерами, заповненими зібраною спаркою. У кількох вагонах лежала цегла, і групи робітників вивантажували її на возики.

Вони йшли стежиною, що вела до центрального двору, оточеного трикутними спорудами з білої цегли. Вони були завбільшки з комори, які Майклу доводилося бачити в Південній Дакоті. Біля ремонтної станції чоловіки лагодили машину, яку Верга назвав «сухим повзуном». Вона нагадувала диліжанс дев’ятнадцятого сторіччя з козлами кучера та паровим двигуном попереду. Але там були і триколісні возики, рухомі тупоносими кудлатими поні, і ручні возики, які тягнули підлітки. На подвір’ї в закутку він помітив кухню на відкритому повітрі; жінки видовбували зі спарки її блідо-оранжеву м’якушеву серцевину і ліпили з неї буханці, котрі потім пекли в надвірних печах.

— Йди за мною слід у слід, — сказав Верга, і Майкл пішов за дідком крізь натовп до однієї з комор. Згодом він опинився у великій кімнаті, куди світло проникало крізь високі вікна. Це приміщення виявилося гуртожитком для всіх чоловіків місцевої спільноти. У центрі височіла солом’яна копиця, виднілися гачки для ковдр та одягу, а також жолоб для випорожнень, котрий безперервно промивався водою, що текла з купальної зони. Наслідуючи старого, Майкл помив руки та обличчя під фонтанчиком на кам’яній підставці.

— Дехто каже, що хранителі не здатні різати спарку в полях, — зазначив Верга. — Але ти тримав свого ножа так, як це ніколи не вдавалося крадію.