Розділ «13»

аступні кілька годин Голліс блукав у районі Гіндза, чекаючи на дзвінок. Якщо Табула дізналася про його паспорт, то її комп’ютери вже зафіксували його прибуття до Японії. А якщо його присутність тут підтвердиться, то місцеві агенти Табули почнуть його розшукувати.

Коли сіло сонце, неонові вивіски району Ґіндза запалали червоними та зеленими вогнями. На величезному екрані на стіні будинку спалахували зображення молодих жінок, які всміхалися, демонструючи нові вироби. Голліс блукав каньйонами між хмарочосів, аж поки опинився на вулиці із сувенірними крамничками. У кожній продавалися певні розкоші: саке тривалої видержки або дорогі валізи, орхідеї, загорнуті в білу тканину, або шоколадні цукерки в червоній упаковці. Ці подарунки наштовхнули його на думки про Віккі. Чи сподобався б їй отой шовковий шарф або пляшечка парфумів? Чому ж він не купував їй подарунків, коли вони жили в Нью-Йорку?

Голліс завважив, що на нього витріщаються перехожі, тож звернув на північ і неквапливо пішов до району Асакуся зі скромними жилими будинками. Коли вуличні ліхтарі спалахнули насиченим жовтим світлом, він увійшов до закладу під назвою онсен — громадської купальні з водою з гарячого джерела. У невеличкому фойє біля кабінок для одягу та взуття, і Голліс застрибав на одній нозі, розв’язуючи шнурки. Ковзні двері відсунулися вбік, до нього вийшов маленький опецькуватий японець, щоб забрати взуття відвідувача. Коли він схилився над черевиками, то халяви його штанів трохи піднялися угору, і Голліс побачив на ногах у японця татуювання. Інші татуювання виднілися з-під злегка розстебнутою сорочки. «Може, цей чоловік — член якудзи, японської мафії?» — подумав Голліс. Бо в культурі, де цінувалися одноманітність та традиції, потрібні вагомі підстави для зміни зовнішності.

Залишивши речі в кабінці, Голліс пішов уздовж жовтої лінії до лазні й сів на пластмасовий стілець. Усі японці повитріщалися на темношкірого чужинця, коли той намилився, налив у тазик гарячої води з крана і вилив її собі на голову. Повторивши це разів шість, Голліс увійшов до більшої кімнати з чотирма величезними ваннами, кожна з яких мала певну температуру води. Перша була такою гарячою, що в нього защипало кінчики пальців на руках та на ногах. Вода онсену відгонила сіркою, а колір мала, як слабкий чай. Невдовзі японці забули про іноземця й зосередилися на намилюванні власних ший. «Чи безпечно тут для мене? — подумав Голліс. — Начебто, комп’ютерів немає. Платять готівкою». Вдихаючи пару, він притулився спиною до стінки ванни й розслабився.

Голліс вийшов з онсену кілька годин по тому й повечеряв у їдальні, де тарілки із суші подавали стрічкою транспортера. Коли він поглинув їжу, розкладену по шести тарілках різного кольору, озвався телефон, зігравши кілька нот із бетховенівської «Оди радості». То був власник крамниці.

— Ви знаєте, хто вам телефонує? — спитав Котані й досі переляканим голосом.

— Так. Дякую, що подзвонили.

— Хочу перепросити за свою сьогоднішню боягузливу поведінку. Але я не був готовий зустрітися з вами.

— Чудово вас розумію.

— Будьте сьогодні увечері в барі під назвою «Прохолода». Це у Ґолденгай, що поблизу Кубукічо... — Телефон замовк, а маленькі тарілочки із суші й далі пливли стрічкою транспортера.

Виявилося, що Кубукічо — це район червоних ліхтарів для піп-шоу, стрип-клубів та масажних салонів. З одного будинку звисала пластикова вивіска з гігантськими губами. Звідусіль із гучномовців лунав закличний жіночий шепіт, а тротуар був усипаний рекламними листівками проституток. Голліс із подивом виявив, що багато мешканців Ямайки працювали в тутешніх закладах закликайлами та викидайлами. Вдягнені в тропічні костюми пастельних кольорів, вони походжали тротуаром і заговорювали до японських бізнесменів, які забрідали в цей район.

Один представник Ямайки з блискучою лисиною стояв біля входу в бар, що називався «Клуб пристрастей».

— Агов, брате, ти звідки?

— Зі Сполучених Штатів.

— Та невже? А яким вітром тебе занесло до Японії?

— Збираюся навчатися карате в спортзалі додзьо.

— Що ж, Боже поможи тобі, брате, — сказав лисий і гучно розсміявся. — Оті майстри карате надають тобі по твоїй чорній сраці, будь певен.

— Та я й сам не подарунок.

— Бережися. Чорношкірим у Японії туго. Просто займайся своєю справою, а потім — додому. І все.