Розділ «23»

олліс прокинувся в холодній темній кімнаті. У селі Шукунегі вуличних ліхтарів не було, а тітка Біллі Хірано повимикала перед сном всі електричні прилади. Колись у Лос-Анджелесі Голліс завжди чув шум машин або звук поліцейської сирени. А тепер єдиним звуком було свистіння вітру в тріщині віконниці.

Він провів рукою по стебнованій ковдрі й помацав пістолет, що лежав біля краю татамі. Зброя нагадала йому, що він і досі втікач. Голліс глибоко вдихнув і спробував розслабитися, але в ту мить йому здалося, що сон перебрався до якоїсь далекої країни, куди він не знає дороги. Раптом до нього повернувся спогад про ітако — як вона декламувала мантри і клацала молитовними чотками. Перед ним виразно постали неживі очі старої жінки в ту мить, коли з її тіла вийшов голос Віккі.

Коли ітако скінчила свій ритуал, Голліс вийшов із будинку. Упродовж кількох місяців гнів спрямовував його дії та надихав його лютою силою. А тепер гнів минув, він відчув себе стомленим і розгубленим. Він стояв посеред дороги, із вихлопної труби таксі курився димок, а Біллі Хірано очікувально дивився на нього. Але Голліс так і не сів до авто.

— Мені треба побути деякий час подалі від людських очей, — сказав він. — Ти знаєш який-небудь гарний сховок?

На обличчі Біллі з’явився вираз, як у лікаря, якому щойно поставили вельми складне медичне запитання. Засунувши в кишені руки, він кілька секунд замислено походив туди-сюди, а потім копнув ногою камінець у придорожній кювет.

— У японському місті ховатися небезпечно. Там всюди поліція, і вони відразу ж тебе помітять. На селі в людей теж виникнуть запитання. Але я міг би відвезти тебе на острів Садо.

— А де це?

— На західному узбережжі. Там, у селі, що зветься Шукунегі, живе моя тітка. Щоліта на той острів приїздять туристи, але тепер там лише рибалки.

— І що ж вона скаже, коли я туди заявлюся?

— У Шукунегі є телевізори, але вони приймають лише один канал. То село старих людей. Вони дивляться ігрові шоу, а новини їх не цікавлять.

— Однаково я там не буду непомітним.

— Звісно, не будеш, — вишкірився Біллі. — Ти станеш для місцевих мешканців новою розвагою. Спостерігати за іноземцями, які тільки те й роблять, що помиляються, — улюблений спосіб марнування часу. Але на островах люди живуть власним життям. Вони не люблять спілкуватися з поліцією.

Потім вони пересідали з одного місцевого потяга на інший, добираючись через гори до західної частини Японії. Вони їхали повз поля, вкриті довгими смугами білого пластику, призначеного для того, щоб повільно, не відразу, відкривати землю променям сонця. Усі залізничні кондуктори витріщалися на іноземця, але Біллі пояснював їм, що Голліс — американський хореограф, який приїхав до Японії вивчати їхні танці.

Під час переправи до острова Садо їхній порон то заливало дощем, то засипало снігом. У якусь мить крізь густі хмари пробилося сонце, і його світло хлюпнуло на свинцеву поверхню океану, наче стовп божественної енергії. Голліс був певен: ніхто не звернув на це увагу: решта пасажирів на пороні лежали в каюті на килимі й або хропли, або витріщалися в телевізор, де крутили відеокліпи. Йому спало на думку, що оце, мабуть, і є найбільший парадокс історії, її загадка: у світі відбуваються величезні зміни, але більшість людей живуть у напівдрімоті й нічого не помічають.

— А що буде, як ми доберемося до острова?

— Сядемо на автобус і поїдемо до моєї тітки Кіміко.

— А що, як вона мене незлюбить?

— Ти мій друг, Голлісе. Це все, що мені треба буде їй сказати. Перші кілька днів ми погостюємо, а потім нам доведеться працювати.

У Шукунегі вони приїхали ввечері. У селі виявилося приблизно п’ятдесят будинків, утиснутих у прибережний каньйон. Біля гирла каньйону рибалки спорудили бамбукову стіну з двома воротами в центрі, через що село стало схоже на форт, збудований для захисту від чужинців-варварів, але справжніми ворогами острів’ян були холоднючі дощі, які зі свистом налітали із Сибіру на західну частину острова.