Розділ «22»

оли найняте авто від’їхало від готелю «Інтерконтинентал» у Бангкоку, Натан Бун наказав водієві увімкнути кондиціонер на повну потужність і його сопло спрямувати на заднє сидіння. Консьєржка з готелю дала йому пляшку охолодженої води, але Бун зробив лише один ковток. У тюрмі він не хотів користуватися вбиральнею, і під час свого перебування там уникав до будь-чого торкатися.

Авто проїхало кілька кварталів, викотилося на перехрестя і рвучко зупинилося. Їх оточили пікапи, мотоцикли та тук-туки — розмальовані крикливими кольорами авторікши, що розвозили людей по всьому місту. На помості стояв поліцейський автоінспектор і вимахував руками, але всі дружно й з ентузіазмом ігнорували його вказівки. Між завмерлими авто походжали вуличні торговці й, стукаючи у вікна, пропонували свій товар: шматочки кокосів та лотерейні квитки, яскраво-зелені презервативи і навіть півня в бамбуковій клітці, який ляскав крилами й пронизливо кричав, немов передчуваючи свою сумну долю.

Авто, у якому їхав Бун, довго й гучно сигналило, а потім об’їхало вантажівку і, вибравшись на тротуар, рушило повз засиджену мухами харчову ятку. Проститутка в рожевій міні-сукні склала долоні й поштиво вклонилася двом буддійським монахам. Стара жінка засунула руку в цеберко й дістала звідти живого кальмара. Сморід автомобільних вихлопів та смаженої їжі увірвався в салон разом з оглушливим шумом. Раптом повз Буна пронеслася зграйка тук-туків, що гарчали в бетонному каньйоні вулиці, наче армія газонокосарок.

Останні шість років Натану Буну дозволялося наймати своїх працівників самостійно — без контролю з боку виконкому. Його робота полягала в захисті Братів та знищенні їхніх ворогів. І Кеннард Неш, і місіс Брюстер воліли не вникати в деталі діяльності Буна.

Але після Майклової промови на конференції все змінилося. Група спеціальних проектів організовувала важливі заходи в різних країнах, але Бун не знав про них. Його послали до Таїланду знайти американця на ім’я Мартін Дойл, який відбував покарання в тюрмі поблизу Бангкока. Бун не мав проблем із виконанням цього завдання, але одне його збентежило: телефонний дзвінок від Майкла Корріґана.

— Група спецпроектів передала мені досьє на містера Дойла, — сказав Майкл. — Він важка людина, але добре підходить для однієї конкретної роботи.

— Зрозуміло.

— Найміть його. Посадіть на літак до Америки. І...

На лінії почулося шипіння, і контакт із Лондоном перервався.

— Алло? Пане Корріґан. Я вас не розчув.

— Справте на нього належне враження. Потурбуйтеся, щоб він повністю був під нашим контролем.

— І як же мені цього досягти?

— Це не моя робота — розбиратися в деталях.

Цілу годину добиралися вони до тюрми Клонґ Дан. То була обширна територія, огороджена цегляною стіною з вежами для вартових. Бун наказав водієві чекати на автостоянці, а сам пішов до триповерхової адміністративної будівлі із заґратованими балконами на горішніх поверхах. Бун сказав охоронцю ім’я капітана Тансірі — і його негайно провели до приймальні, де було повно жінок та дітей, що чекали зустрічі з ув’язненими. У кімнаті смерділо потом. Діти верещали, а бабці поглинали з пластикових коробочок подрібнену папайю та паростки бобів.

Коли на телеекрані біля дверей приймальні з’явилися в’язні, усі закричали й кинулися назустріч. На кілька секунд Бун опинився сам-один посеред кімнати. Він стояв і дивився на палички для їжі, які хтось із відвідувачів кинув на підлогу.

— Містере Бун?

Перед ним стояв тюремний охоронець. На тайцеві була рудувато-коричнева уніформа, завелика для його худорлявого тіла. Охоронець вийняв із рота цигарку й усміхнувся, оголивши зуби, схожі на уламки пожовклої слонової кістки.

— Ви, напевне, капітан Тансірі?

— Так, сер. Нам щойно зателефонували з міністерства. Сказали, що, можливо, ви ненадовго до нас завітаєте.