Розділ «14»

оли Ґабріел уперше перетнув бар’єри — це був моторошний досвід. Та після кількох подорожей він навчився керувати своїм Світлом. І хоча його фізичне тіло не мало стосунку до цих новонабутих знань, процес перетину бар’єрів нагадував йому затяжний стрибок із парашутом або серфінг — види спорту, де незначне зміщення ваги або легкий порух рук могли підштовхнути тіло у протилежному напрямку. Під час переходу його свідомість відчувала правильний напрям і мала здатність скеровувати його Світло до Першого царства. А власне прибуття завжди відбувалося неочікувано. Ти проходиш крізь бар’єр, і раптом — гоп! — і ти вже тут. Те саме, що спати в одному ліжку, а прокинутися в іншому.

Він розплющив очі, зіп’явся на ноги й побачив, що стоїть у довгій вузькій кімнаті з розбитими вікнами. На вулиці з тріщини в тротуарі химерною оранжевою квіткою буяв газовий факел. Ґабріел опинився в магазині електротехніки: колись тут торгували холодильниками, пральними машинами та плитами. Це кухонне приладдя мало нагадувало сучасні пристрої з панелями з іржостійкої сталі, що виставлялися у вітринах Нью-Йорка та Лондона; пральні машини були оснащені обертальними рублями з ручками й відкритими баками, а в холодильниках — білих металевих ящиках — охолоджувачі були вмонтовані просто нагорі. Ці застарілі пристрої скидалися на опецькуватих маленьких ідолів, яким колись вклонялися, а тепер, покинуті, вони припадали пилом серед руїн.

Ґабріел обернувся й побачив за перекинутою плитою тремтливу смугу темряви на стіні. Хоча цю тінь міг бачити лише Мандрівник, то був прохід, яким могла скористатися Майя, зворотний маршрут до точки доступу — потаємної кімнати в каплиці монастиря Святої Катерини. Він підсунув кілька пральних машин до стіни, щоб позначити вихід, і рушив до розбитого вікна. Виявилося, магазин кухонної техніки стояв на бульварі, де було повно розграбованих крамниць. На тротуарі просто перед ним виднівся напівзотлілий диван і купа уламків бетону. Від дерев, що колись затіняли цей район, лишилися самі обгорілі стовбури з голими гілками, вони простягали свої мертві руки до вогню газового факела.

І знову Ґабріелу захотілося дізнатися, чи був його батько в цьому похмурому місті. Слідопит Ґабріела, Софія Бріґс, колись сказала, що лише нечисленні Мандрівники могли здійснювати перехід до різних царств. Більшість із них були впевнені, що здатність покидати власне тіло — то лише галюцинація. Дехто так боявся чотирьох бар’єрів, що відмовлявся йти далі.

Коли Ґабріел уперше опинився в Першому царстві, комісар патрулів розповів про «прибульців», що з’являлися з-поза меж острова. Можливо, одним із цих прибульців був Метью Корріґан. Коли Ґабріел думав про свого батька, йому пригадувалося, як Метью керував пікапом або працював на городі. На їхній фермі не було нічого небезпечного чи лячного, але інколи на обличчі батька з’являвся вираз великої печалі. Може, він думав про злість та ненависть, що тримали у своєму полоні мешканців цього темного світу.

Ґабріел прослизнув у парадний вхід і подався вулицею. Він рухався ритмічно і з настороженою обережністю — наче тварина, яка знає, що на неї полюють. Востаннє він бачив Майю біля покинутої школи, яку патрулі використовували як свою штаб-квартиру. І хоча повертатися туди було небезпечно, Ґабріел вирішив зробити ту школу центральним пунктом невидимого кола. Він почне шукати на окраїнах міста, поступово по спіралі наближаючись до вулиць біля школи.

Пекло було реальністю, що застрягла в нескінченному циклі руйнації, творення й нової руйнації. Коли зникав останній мешканець, якому пощастило пережити перший етап катастрофи, місто якимось чином поверталося до того першого ранку, коли небо блакитне, а надія — така реальна. Усвідомлення втрат іще більше посилювало страждання людей у пеклі.

Він і гадки не мав — жива Майя чи загинула, але, схоже, цикл руйнації ще не завершився. Крізь важкі хмари, що вкривали небо, і досі пробивалося світло. У повітрі висів запах горілих покришок, а вулиці вкривали зотлілі головешки та купи битої цегли й бетону. Куди б Ґабріел не глянув, він всюди бачив слова та числа, нашкрябані на стінах та тротуарах: X — У НЕБЕСАХ. ЗЕЛЕНИЙ 55. ЦЕ ТЕ САМЕ МІСЦЕ. ПАМ’ЯТАЙ. Декотрі з цих слів позначали певні території чи володіння, що існували в минулому: як бандитські знаки у його світі. Але більшість із тих ґрафіті зробили люди, які сподівалися відродитися в новому циклі. І перед смертю залишали зашифровані позначки й дороговкази до схронів зі зброєю.

На розі одного з будинків Ґабріел зупинився й зазирнув у бічну вулицю. Ходити тут було небезпечно. Рано чи пізно його помітять вовки. Тому він придумав іншу стратегію: вирішив залишати послання для Майї по всьому місту. Понишпоривши в спаленій бакалійній крамниці, він вийшов звідти з двома дерев’яними головешками. Почуваючись, як той підліток на покинутій станції метро, він надряпав арлекінську лютню на цегляній стіні зі словами: «ТИ ДЕ?»

Наступна вулиця виявилася звалищем розбитих стільців, старих годинників без циферблатів та купи розтрощеного керамічного посуду. Хтось розібрав карусель і приставив дерев’яних конячок до цегляної стіни — наче ці яскраво розфарбовані створіння скакали одне за одним через квартал. Ґабріел торкнувся однієї з конячок і помацав гладеньку поверхню її сідла та хвилястої гриви. І вирішив залишити тут наступне послання, але, піднявши головешку, раптом побачив вицвілі слова, написані червоною фарбою. Кожна літера трохи підтікала по краях, наче стікала кров’ю: «Ти — Мандрівник? — запитував автор напису. — Ти ще не повернувся?» А під словами виднілася стрілка, що показувала напрям руху по вулиці.

Невже Майя написала це послання? Можливо, що й так, але Майя додала б до напису ще й лютню або схрещені ромбики бубнової масті — знак Арлекінів. Ґабріел трохи постояв біля конячок, розмірковуючи, а потім пішов вулицею туди, куди показувала стрілка. За два квартали він виявив ще одне послання, котре вивело його на нові знаки. Слова завжди були написані червоною фарбою, але розмір літер різнився. Інколи послання було як рекламний щит, намальований високо на будинку. Але зазвичай то була лише червона стрілка, накреслена на капоті розбитого автофургона або на дверях, що й досі висіли на петлях.

Наближаючись до центру міста, Ґабріел помітив, що дорогу й тротуари рясно вкриває сажа. В одному з кварталів він натрапив на мерця, що лежав горілиць. Схоже, труп лежав уже досить довго, бо висох і став схожим на мумію. Його засохлі губи розтягнулися, оголивши пожовклі зуби, — здавалося, мрець сміявся, радіючи руйнації, що панувала довкола нього.

Ближче до центру стрілки стали меншими, неначе той, хто їх креслив, відчував небезпеку й намагався якомога швидше заховатися. На наступному розі Ґабріел вже не знайшов вказівних знаків, тому він повернувся — і знайшов-таки стрілку, що вказувала на будівлю на протилежному боці вулиці. Ця масивна споруда скидалася на розбомблену церкву, у якої обабіч дивом збереглися вежі. Її вхід оздоблювала напівкругла арка; схожі арки обрамляли кожне вікно. Хтось руками вирізав слова на мармуровій дошці над дверима: МУЗЕЙ АРХІТЕКТУРИ ТА АНТИКВАРІАТУ.

Побоюючись пастки, Ґабріел увійшов до фойє, яке утворювали дві перехресні арки. Колись в музеї була кабінка для продажу квитків, гардеробна та турнікет, але все це зруйнували. Схоже, хтось відчував особливу ненависть до турнікета, бо його мідні поруччя розжарили на вогні, а потім перекрутили і кліщами витягнули вгору, до стелі.

Коли Ґабріел був полоненим у вовків, він чув про міський музей та бібліотеку, але йому жодного разу не дозволили поглянути на їхні руїни. Звернувши праворуч, він опинився у виставковому залі, захаращеному розбитими демонстраційними шафами. На одній із них і досі збереглася мідна табличка з написом: ЦЕРЕМОНІАЛЬНІ ПИТНІ ЧАШІ ДРУГОЇ ДОБИ.

Поблизу не було факелів, які освітлювали б інтер’єр музею, але вікна в одному кінці приміщення виходили на внутрішній двір із фонтаном. Пройшовши крізь віконну раму, Ґабріел наблизився до фонтану. Колись морські потвори вивергали у фонтан воду із роззявлених ротів, але тепер його зелений мармур вкривала кіптява та пластівці попелу.

— Хто ти? — спитав хтось. — Я раніше тебе не бачив.

Ґабріел обернувся, шукаючи поглядом того, хто говорив.

Та біля фонтану нікого не було, а розбиті вікна, що виходили на внутрішній двір, скидалися на рамки картин із написом «темрява». «Що ж робити? — подумав Ґабріел. — Тікати?» Але тікати довелося б через весь музей та химерний турнікет.