Розділ «25»

ліса Чен вирішила, що вона й досі є принцесою-воїном острова Скелліг Колумба. Просто сталося так, що її — не через власну помилку — захопила в полон цариця темряви й повезла до Погибельного міста.

Цю картину вона тримала в голові хвилин із десять, а потім по вагону заторохтів возик із напоями та наїдками. Аліса розплющила очі й виявила, що сидить в купе поїзда, а поруч із нею сидить сестра Джоана й читає требник у шкіряній палітурці. Хоча сестра Джоана й була вдягнена в чорне, вона аж нітрохи не нагадувала царицю темряви. Це була товста черниця в окулярах, яка готувала смачнючі коржики й обливалася сльозами, коли їй читали чергову історію про хороброго собаку, що врятував родину своїх господарів від пожежі.

Знала Аліса й те, що ніяка вона не принцеса. Черниці вважали, що вона була просто неслухняною дівчинкою, якій постійно надавали можливість поводитися пристойно й чемно. Шкода, що сестра Мавра застала її за спробою перестрибнути через прірву, а на додачу, коли черниця вела її назад до монастиря, з-під ременя випав різницький ніж. Того вечора Аліса сиділа нагорі у спальні, а черниці молилися за її душу і приглушеними голосами обговорювали виниклу проблему. Нарешті вони дійшли такого висновку: Алісу відвезуть до монастиря Тайберн у Лондоні й віддадуть під опікунство черниць-бенедиктинок, а згодом відправлять до дівчачої католицької школи, напевне — до школи Святої Анни в Уельсі.

— Так буде краще, люба моя, — пояснила сестра Руф. — Тобі треба бути разом із дівчатками твого віку.

— Хокей із м’ячем! — заявила сестра Фаустина своїм гучним басовитим голосом. — Хокей із м’ячем та інші корисні ігри! І нема чого стрибати через урвища та бігати з ножем!

Табула суворо контролювала повітряні подорожі, тому сестра Джоана та Аліса проїхали всю Ірландію місцевими автобусами, а потім сіли на порон від Дубліна до Голігеда. Тепер вони їхали поїздом до Лондона, де на станції їх мала зустріти Майя.

В Алісин рюкзак сестра Джоана поклала підручники з геометрії. Якщо Аліса блукатиме поїздом і набридатиме кондукторам, їй у вигляді покарання доведеться прочитати розділ про прямі кути. Сидячи біля вікна, дівчинка дивилася на маленькі уельські містечка й намагалася вимовити їхні назви. Пенмайнмаур. Аберґіл. Пенсарн. Небо вкрили густі хмари, але жителі Уельсу орали поля та розвішували білизну. Аліса побачила, як фермер накидав лопатою корм у коритце для свиноматки з маленькими поросятами. Поросята — білі з чорними цятками — були зовсім не схожі на рожевих свиней, яких вона бачила в Америці.

Місто Крю було останньою зупинкою перед Лондоном. Досі вони були в купе самі, але зараз до вагона увібрався цілий натовп людей, й Аліса побачила купу людей у проході. Коли потяг сіпнувся й рушив зі станції, ковзні двері купе розчинила товста шістдесятирічна жінка з фарбованим чорним волоссям і перевірила номера місць.

— Вибачте, що потурбувала, але в нас тут заброньовано два місця.

— Нам перебратися в інше купе? — ввічливо поцікавилася сестра Джоана.

— Заради Бога, ні. Ви ж раніше сіли — отже, ви командуєте.

Огрядна жінка відступила крок у коридор і гукнула так, наче звала свого пса:

— Сюди, Малкольме! Не туди, а сюди!

У дверях з’явився опецькуватий чоловік у твідовому костюмі. Він штовхав велику чорну валізу на коліщатах. Аліса вирішила охрестити двох незваних гостей «містер та місіс Гідрант», бо вони видалися їй схожими саме на гідранти — короткі й товсті, з розчервонілими обличчями.

Жінка першою увійшла до купе, а слідком — її чоловік. Він пихтів та стогнав, але нарешті йому вдалося-таки заштовхати валізу на верхню полицю. А потім він всівся біля Аліси та радісно витріщився на сестру Джоану.

— Ви до Лондона їдете?

— А куди ж іще? Це ж остання зупинка, — відрізала Аліса.

— І справді. Тут ви маєте рацію. Але можна подорожувати з пересадками. — Останнє слово містер Гідрант чомусь вимовив з особливим задоволенням.

— Ми подорожуємо транзитом, — пояснила місіс Гідрант. — Відвідаємо мою сестру в Лондоні, а потім полетимо до Коста-Брава, де наша донька має квартиру.