Розділ «28»

абріел чекав на фінал — ще мить, і він змушений буде вдихнути в легені воду. Скільки йому залишилося жити? Серце стислося раз, потім ще раз — і раптом гігантська хвиля відпустила його й покотилася вниз по каньйону. Ґабріел, і досі тримаючись за кущ, розплющив очі й судомно хапнув ротом повітря.

І знову струмок набув безневинного вигляду — тоненька цівочка води дзюркотіла по гладеньких камінцях. Ґабріел упав на гальку й довго лежав, удивляючись у небесну блакить. Його першою думкою було вибратися з каньйону, знайти прохід і повернутися додому ще до настання темряви. Повернутися до власного світу і звичної реальності.

І що потім? Зрештою, йому доведеться вийти з потаємної кімнати й говорити з членами Спротиву. Хоча Ґабріел і не приймав філософії Братства про владу й тотальний контроль, він і досі не знав, як висловити своє бачення, щоб бути зрозумілим людям. Можливо, йому допоможе якась вища сила. Отже, він має залишатися тут і дізнатися про таємниці цього світу.

Ґабріел увійшов у мілкий струмок і побрьохав каньйоном угору. На кожному повороті скелястої стіни він зупинявся і прислухувався — чи не котиться нова хвиля. Нарешті він дійшов до ділянки, де кам’яна стіна обвалилася й упала в струмок. Ґабріел видерся купою каміння на вузький виступ. Він притиснувся спиною до стіни й завмер, підігнувши коліна й розставивши ноги, наче балетний танцюрист, що робить незграбне пліє. Виступ поступово розширявся, вів його догори, і за кілька хвилин Ґабріел вибрався з каньйону. Знову він поглянув на вершини — і побачив контури веж на тлі неба. То було місто — золоте місто, зведене посеред пустки.

Повільно й незграбно йшов Ґабріел крутою стежиною, що звивалася серед масивних валунів — ніби гори тут колись вибухнули і їхні уламки й досі валялися на землі. Він відлічував по сто кроків, зупинявся, щоб перевести дух у розрідженому повітрі, а потім ішов далі. Пролізши у вузький прохід між двома валунами, він побачив, що до міста лишилося йти кілька миль.

Воно складалося з трьох масивних конструкцій, споруджених на висхідних терасах. Кожна будівля, прямокутна в основі, була біла, наче з цукру, мала по тридцять три поверхи вікон і була вкрита золотою вежею. Декотрі з них мали просту циліндричну форму, але скрізь височіли куполи, мінарети й навіть вишукана пагода. «Що це — форт, навчальний заклад чи величезні жилі будинки з вікнами на плато?» — подумав Ґабріел. Кожне вікно мало чорну раму. Здалеку білі споруди, на яких вивищувалися вежі, нагадали йому три велетенські святкові торти — через вишукані прикраси нагорі.

Коли він хутко піднявся на першу терасу короткими сходами, його не зустріли ані злі собаки, ані озброєні охоронці. На першій терасі, відкритому майданчику з утрамбованим гравієм, він зупинився й поглянув угору, на вікна, сподіваючись побачити там чиєсь обличчя.

День був до болю ясним, і всі тіні мали різкі обриси. У золотому місті не відчувалося гостинності; воно скоріше скидалося на якийсь монумент, а не на місце, де мешкають люди. Спочатку Ґабріел не міг знайти входу, аж нарешті помітив його праворуч, у дальньому кутку споруди. Вхідні двері із зеленуватого металу, наче з потьмянілої міді, у центрі мали прикрасу у вигляді вишуканого металевого лотоса. Ґабріел доторкнувся до неї, і двері розчинилися. Кілька секунд він почекав, а потім ступив усередину, сподіваючись побачити там щось магічне, можливо, змія, що обвивав олтар, або янгола в білих шатах.

— Я прийшов, — сказав він. Але ніхто йому не відповів.

Ґабріел опинився в порожній кімнаті з білими стінами та ґратами на вікнах, що створювали на підлозі маленькі квадратики імлистого світла. Ліворуч від входу в стіні виднілися ще одні двері. Ґабріел поштовхом відчинив їх і ввійшов до такої самої кімнати.

А де ж боги? Визирнувши з вікна у внутрішній двір, він почув, як двері зачинилися. Рухаючись обережно й повільно, Ґабріел пройшов порожніми кімнатами до протилежної стіни будівлі. Тиша тиснула на нерви. Ніколи він ще не був у приміщенні з таким відчуттям порожнечі.

Сходи вивели його нагору до ще однієї такої самої кімнати.

— Агов! — гукнув він. — Тут хто-небудь є?! — Відповіді не було. Тоді Ґабріел дав волю своєму роздратуванню й закрокував уперед, грюкаючи раз по раз дверима. Він ішов угору поверх за поверхом, але кімнати не мали номерів, тому Ґабріел не розумів, як високо він піднявся. Нарешті він утрапив до кімнати, де стояв білий куб, а на ньому — модель пальми, зроблена зі шматочків фарбованого металу.

На наступних поверхах йому теж трапилися штучні рослини. Ґабріел знайшов там стокротки, дуби та ламінарії, але були й рослини, яких він ніколи не бачив раніше. Цікаво — це боги створили ці предмети? То йому слід помолитися їм чи ці споруди — просто величезні музеї? Кількома поверхами вище замість рослин з’явилися фігурки тварин: риби, птахи, ящірки, ссавці. Була окрема кімната, присвячена лисицям, а ще одна — котам. Нарешті гвинтові сходи вивели Ґабріела з будівлі й він опинився між золотих веж.

Мабуть, боги спостерігали за ним і якимось чином випробовували. Перетнувши терасу, Ґабріел увійшов до другої споруди. Приміщення були приблизно такі самі, але там містилися моделі інструментів та машинерії. Він знайшов спочатку кімнату з різноманітними молотками, а в іншій побачив усілякі лампи. Одна кімната була присвячена різновидам парового двигуна, а в сусідній громадилися антикварні радіоприймачі. Усе це почало йому набридати, Ґабріел уже стомився, та швидкого виходу з будівлі поки не знаходив. Піднімаючись новими й новими сходами, він нарешті вибрався на другу терасу.

Ззовні третя — і завершальна — споруда нагадувала перші дві. Та коли він смикнув парадні двері, то виявив всередині п’ять сходів, що вели в різних напрямах. Ґабріел вибрав середні — і відразу ж загубився посеред безлічі перехресних коридорів, що змінювали один одного. У цій споруді не було моделей природного чи механічного світу — лише дзеркала, багато дзеркал. Ґабріел побачив своє спантеличене обличчя в гнутих дзеркалах, кишенькових дзеркалах та потьмянілих від часу дзеркалах в антикварних рамках.

Сонце вже висіло над верхівками гір, коли Мандрівник вибрався з цього лабіринту на третю терасу. Блукаючи серед веж, Ґабріел знайшов друзки розбитих дзеркал, а потім між двома вежами виявив місце, де хтось намагався спорудити із дзеркал щось на кшталт сонячної батареї. «Хіба боги займаються виготовленням подібних речей?» — здивувався Ґабріел, бо вважав, що боги створюють предмети звичайним помахом руки.

Він обережно пройшов поміж вежами до відкритої тераси. За п’ятдесят ярдів від нього на лавці сидів, схрестивши ноги, якийсь чоловік. Непорушна, мов кам’яний ідол, постать чекала наближення Ґабріела. Цей чоловік видавався меншим, аніж тоді, коли Ґабріел бачив його востаннє, а волосся він мав довше, воно майже торкалося плечей.

— Батьку, ти?