Розділ «16»

олліс вийшов із борделю в прохолодне нічне повітря й подався схилом пагорба до висотних будинків біля станції «Шібуя». Адреналін, що хлинув у його тіло під час бійки, уже встиг вгамуватися. І Голліс почувався легким та незначущим, як сухий осінній лист.

Автоматичний пістолет китайського виробництва він засунув ззаду за пояс. Голліс не міг ігнорувати цей важкий предмет, бо ствол та запобіжна скоба торкалися його тіла. Вселятися до готелю та повертатися до аеропорту було небезпечно. Не знаючи, що робити, Голліс ішов уздовж швидкісної магістралі Шуто. У світлі натрієвих ламп безпеки його тінь, що пливла над асфальтом, видавалася чорною та виразною.

Кілька миль північніше від залізничної станції Голліс пройшов повз будівлю зі скла та сталі, де було повно роздрібних крамничок, замкнених на ніч. Неонова вивіска японською й англійською сповіщала, що інтернет-кафе «Гранд» на другому поверсі.

Інтернет-кафе існували повсюди у світі; зазвичай це були великі, добре освітлені приміщення, де відвідувачі сиділи близько один до одного й тиснули на комп’ютерну клавіатуру. Але інтернет-кафе «Гранд» призначалося для іншого виду діяльності. Голліс увійшов до глухої кімнати, у якій завжди панувала напівтемрява — як у каплиці або казино, а клієнти ховалися в білих кабінках. У повітрі висів запах цигаркового диму та вечері з приправою карі, яку щойно приготував собі клерк-реєстратор у мікрохвильовці.

Клерком виявилася молода японка з булавками в носі, вухах та язиці. Звернувшись до Голліса англійською, вона запропонувала йому придбати «нічний пакет», щоб залишатися в кабінці аж до ранку. Пробравшись крізь лабіринт кабінок, Голліс опинився біля номера 8-j й увійшов всередину. Там він побачив м’яке крісло з дерматиновою оббивкою, комп’ютер, телевізор, DVD-плеєр та джостик для комп’ютерних ігор.

Утупившись поглядом у монітор, Голліс спробував вирахувати, хто б міг йому допомогти. Ґабріел із Симоном були десь у Єгипті. Його друзі та родичі в Лос-Анджелесі вважали, що він загинув або ж потрапив до в’язниці в якійсь із країн третього світу. Їдучи зі Сполучених Штатів, він викинув свої водійські права та кредитні картки. Банк заволодів його будинком, і Голліс припускав, що його, певно, продали на відкритому аукціоні. Велика машина стежила за твоїм пересуванням, моніторила твоє життя, а також перевіряла — живий ти чи мертвий.

Повернувшись до стола у вестибюлі, Голліс купив там фруктовий коктейль, чашку для гарячого супу з макаронами та зубну щітку. Він помітив, як двоє відвідувачів у бібліотеці кафе переглядали обширне зібрання коміксів та журналів. Ніхто з них не удостоїв незнайомця більш ніж побіжним поглядом. Інтернет-кафе «Гранд» не призначалося для зустрічей людей у фізичній реальності.

Повернувшись до кабінки, Голліс витягнув пістолет з-за пояса й поклав його до наплічної сумки. У сірих сутінках кафе його спогади про трьох мерців зблякнули і втратили силу. Голліс вирішив, що це кафе є частиною Великої машини, але водночас воно забезпечувало тимчасову втечу від її контролю. У минулому люди тікали від влади до лісу або до церкви, але навіть у таких місцях тепер монтують спостережні камери. А в кафе «Гранд» відвідувачі мали змогу загубитися у всіляких фантазіях або вдавати із себе в Інтернеті інших людей. Ви були самим собою і водночас — абсолютно ніким. Усе це демонструвало владу Великої машини: навіть твоє пристановище було комерційним підприємством.

Замка на дверях кабінки не було, але Голліс піддався втомі й заснув. Коли він розплющив очі, була вже десята ранку, але штучне середовище всередині кафе не змінилося. У головному приміщенні й досі було прохолодно й тихо, а відвідувачі зависли в його незмінному напівмороці, відрізані від зовнішнього світу.

На комп’ютерному екрані в бірюзовому морі неквапливо плавали акули. Телевізійний екран у кабінці був і досі увімкнений, але звук чувся лише в навушниках. Голліс дивився на чепурну і жваву молодичку, яка зачитувала новини. На північному узбережжі острова Хонсю випав сніг. На Близькому Сході вибухнула бомба, закладена в автомобіль, а в африканській країні стався військовий переворот. Американський президент та японський прем’єр-міністр, схожі на рухомі фігурки в парку відпочинку, тиснули один одному руки.

Кадр на екрані змінився — і Голліс побачив власне чорно-біле зображення, записане спостережною камерою, коли він біг коридором готелю. Потім на екрані з’явилися машини «швидкої допомоги», які вивозили з готелю трупи; за поліцейським бар’єром товклися репортери та телевізійні знімальні групи. Убивство з такою кількістю загиблих було в Японії рідкістю, тому воно привабило велику увагу мас-медіа. На екрані з’явилося подане широким планом розмите зображення його обличчя, а під ним — телефонний номер поліції.

Голліс став на стілець і обережно зиркнув через верхній край своєї кабінки. Жінку з пірсінгом, яка приймала його, коли він увійшов до кафе, змінив молодий японець із відбіленим волоссям. Голліс надів сонцезахисні окуляри, непомітно вислизнув із кафе та рушив до підземки. Йому здавалося, що всі спостережні камери міста націлилися на нього, коли він ішов тротуаром.

Котані якось сказав, що, можливо, один із його колишніх учнів, чоловік на ім’я Хоші Хірано, займається танцями в Йойогі-коен — величезному громадському парку в східній частині Токіо. Вийшовши з метро на станції «Хараюку», Голліс подався пішохідним містком через колії. Похолоднішало, й із сірого неба падали сніжинки. Біля входу в парк йому трапилися кілька дзоку — представників молодіжних угрупувань, що заповнювали парк щонеділі.

Серед них була група дівчат-підлітків у чорному вбранні з білою фарбою на обличчях; з куточків їхніх губ стікала цівочка бутафорської крові. Довкола дівчат танцювали і кружляли сніжинки, сідаючи на їхнє скуйовджене волосся. Ці дзоку збиралися біля кінця мосту, демонстративно ігноруючи дівчат у шовкових спідницях, білих панчохах та з рожевими шпильками для волосся.

Голліс увійшов до парку, видивляючись групу, що виконувала рок-н-рол. Через кожні кількасот ярдів він натикався на нову групу, що збиралася в заздалегідь обумовленому місці. Йому трапилися молодики на скейтбордах, а потім — ще одна група з трюковими велосипедами. А одна група складалася з підлітків із сажею навколо ротів та очей, через що вони скидалися на блукаючих зомбі.

З південного краю парку почулася гучна музика. На даху чорного мікроавтобуса встановили гучномовці, з яких лунали військові марші; автобус охороняла група націоналістів у темно-зеленій уніформі. Ці суворі молодики стояли за командою «вільно», заклавши руки за спину. Вони слухали свого лідера — літнього бритоголового чоловіка, який верескливо вигукував образи та потрясав кулаком у напрямку вісьмох людей, що танцювали під мелодію Rock around the Clock («Цілодобовий рок»).

Танцюристи були вдягнені в стилі 1950-х, як Елвіс Преслі — рок-виконавець, бунтар і кумир тодішньої молоді. На кожному з танцюристів були мотоциклетні чоботи, тісні чорні джинси та куртки із заклепками й ланцюгами. Та найвишуканішим елементом їхньої зовнішності були їхні зачіски: змащені олією й настовбурчені над лобами а-ля Помпадур. Лідер групи був лише п’яти футів заввишки, але чоботи на підборах, висока зачіска й підтоптані плечі куртки робили його дещо масивнішим на вигляд.

Мікроавтобус націоналістів заграв військовий марш у виконанні хору, а елвіси відповіли на це записом знаменитої пісні Blue Suede Shoes («Блакитні замшеві туфлі»). Здавалося, жоден вплив із зовнішнього світу не здатен похитнути їхню рішимість наслідувати шикарний стиль п’ятдесятих минулого століття. Нарешті націоналісти здалися та поїхали геть у своєму чорному мікроавтобусі. Натхненні своєю перемогою елвіси станцювали Shake, Rattle and Roll («Тряси, гуркочи і крутись»), а потім вирішили, що на сьогодні — досить. Голліс підійшов до найстаршого з танцюристів і спитав, чи знає він чоловіка на ім’я Хоші. Сказавши щось японською, найстарший показав на їхнього лідера — маленького чоловічка у куртці, який саме запихав свої CD до спортивної сумки.

Голліс поспішив за ним услід.